Виявлення людей, схильних до постійного догоджання іншим, зазвичай не становить особливих труднощів. Така поведінка часто супроводжується надмірною поступливістю та готовністю ставити потреби оточуючих вище власних, іноді на шкоду собі. Однак, як зазначає експерт із співзалежності Дженна Дейл, існують різні форми та ступені такого самовідданого ставлення, і одна з них залишається майже непоміченою. Особливо це може бути знайомо тим, хто веде активний, “високофункціональний” спосіб життя.
Три ознаки співзалежності: коли турбота про інших заступає власні потреби
Дейл сама проходила через співзалежність та прагнення догоджати іншим, і тепер її досвід допомагає іншим звільнитися від подібних патернів. Нещодавно вона звернула увагу на виступ співачки Холзі в подкасті “Call Her Daddy”, де та поділилася своїм розчаруванням від того, наскільки сильно вона зосереджувалася на потребах партнера, забуваючи про власні. Холзі описувала відчуття глибокої фрустрації через, як їй здавалося, нездатність партнера “бути поруч” попри її безмежну турботу. Вона назвала таку динаміку “токсичною емпатією”, пов’язаною, але відмінною від загальноприйнятого догоджання. Її терапевт підкреслив, що це частково пов’язано з її власним запереченням та нечесністю щодо власних потреб. Дейл пояснює, що це поширений механізм прояву співзалежності. Він близький до прагнення догоджати, адже людина ставить інших вище себе. Однак різниця полягає в тому, що корінь проблеми криється не в бажанні заслужити схвалення, а в надмірному, виснажливому піклуванні про інших.
1. Розчинення власної особистості та потреб у стосунках
Дейл зазначає, що ситуація, подібна до Холзі, є типовою для тих, хто звертається до неї за допомогою. Спостерігається певне заперечення реальності, частково тому, що людина, яка бере на себе роль опікуна, буквально розчиняється у стосунках. Багатьом з нас доводилося спостерігати подібне: людина повністю поглинається своїм партнером та стосунками, і все обертається навколо іншої особи. Дейл, підтверджуючи думку психологів, пов’язує це з тенденцією до “опіки над людьми”. Однак це відрізняється від простого бажання догодити, адже такі люди не стільки прагнуть сподобатися, скільки майже повністю зникають під тягарем відповідальності за благополуччя іншого.
2. Відмова від прохань про допомогу задля зосередження на інших
Відмова просити про допомогу, що часто розглядається як форма “токсичної незалежності”, нерідко є наслідком пережитої травми. Тому цілком логічно, що вона перетинається зі співзалежністю та прагненням догоджати. Важливо розуміти, що наші потреби не зникають лише тому, що ми вирішили поставити потреби іншого вище за власні. Вони залишаються. Коли ж ці потреби стають явними, такі люди схильні “опускати голову” і уникати прохань про допомогу, аби не порушити пріоритетність, встановлену для партнера. Дейл вважає таких людей “наддосягаючими” в спектрі співзалежності, адже їм вдається одночасно тримати в повітрі безліч завдань, не розвалюючись. Проте це має свої наслідки, зокрема, поступове накопичення образи на партнера. Як влучно зауважує Дейл: “Це та сторона співзалежності, яка функціонує надмірно, говорячи: ‘Я можу подбати про себе, і я можу подбати про тебе теж'”.
3. Бажання бути потрібним, а не просто подобатися
Це, мабуть, найсуттєвіша відмінність між прагненням догоджати та моделлю опікуна. Люди, що прагнуть догоджати, переймаються тим, аби бути улюбленими, і за жодних обставин не роблять нічого, що могло б це поставити під загрозу. На противагу цьому, співзалежні “опікуни”, за словами Дейл, більше зацікавлені в тому, щоб бути потрібними. Тому, коли накопичується згадана образа, такі люди не пригнічують її, як це зробив би той, хто прагне догоджати. “Ми вибухаємо, ми говоримо, ми робимо щось”, – каже Дейл, – “тому що нас більше хвилює бути потрібними, ніж подобатися”. Усі ці моделі поведінки призводять до ситуації, яку Холзі описала у своєму інтерв’ю. Як пояснює Дейл: “Ми потрапляємо в ситуацію, подібну до тієї, в якій опинилася Холзі, коли інша людина, попросивши про найменшу послугу, не приходить на допомогу”, тому що “ми привчаємо цю людину до думки, що ми впораємося самі, і тому не маємо потреб”. Як слушно зауважив терапевт Холзі, все це виникає з фундаментальної нечесності перед собою та своїм партнером.
Ключ до виходу з цього кола – встановлення кордонів із самим собою щодо цих тенденцій.
Знову ж таки, тут спостерігається значний збіг із “токсичною незалежністю”, і це відповідає старій мудрості, що, свідомо чи несвідомо, ми вчимо інших, як з нами поводитися. Це не означає виправдання поганої поведінки в стосунках. Чимало людей просто надмірно егоїстичні та позбавлені емпатії, щоб докладати зусиль. Однак, усі ми по своїй суті боїмося вразливості, і часто уникаємо її, потрапляючи в саме ті патерні, про які розповідає Дейл. За її словами, вихід полягає в тому, щоб спочатку усвідомити власні потреби, а потім встановити навколо них чіткі межі. “Люди-опікуни… насправді повинні трохи відступити, навчитися висловлювати те, що вони переживають, те, що їм потрібно, які їхні обмеження”, – рекомендує Дейл, а потім встановити для себе правило: почати просити про допомогу, коли вона потрібна, чи то для виконання завдань, чи для емоційної підтримки. Звичайно, це найскладніший етап у стосунках з партнером. Якщо він все ще не підтримує вас, навіть коли ви про це просите, це може свідчити про інші проблеми, які потребують вирішення. Хороші партнери піднімуться на виклик і, можливо, навіть допоможуть вам подолати ці нездорові моделі, поставивши вас у роль того, хто отримує турботу, якої вам так бракувало.