Минулого тижня А24 анонсувала дворічну співпрацю з Dior, зробивши це, висміюючи доволі скромний образ Джонатана Андерсона: «мішкуваті фланелеві сорочки, об’ємний денім, кросівки». Цей простий стиль є силою Андерсона як особистості, звільняючи його для створення більш фантастичних образів у Dior та JW Anderson (і раніше в LOEWE).
Та є проблема. Ця пересічність вирвалася назовні, інфікуючи його роботу у кіноіндустрії, куди він так невимушено ступив. Варто лише глянути на пустотливий промо-фільм А24. Фронт зірок — Сабріна Карпентер, Джош О’Коннор, Дрю Старкі — перевтілюються в Джонатана Андерсона, проходячи прослуховування, аби стати ним.
Перший трейлер фільму, де Ендрю Гарфілд постає в образі засновника OpenAI Сема Альтмана, розпочинається з ненавмисно андерсонівського вбрання: прості джинси, проста сорочка, кросівки. Існують відмінності між цим Альтманом і тим, що надає перевагу Андерсон — джинси вужчі; фланель замінена на футболку з довгими рукавами, а Adidas замість Salomon. Але коли вдягаєшся просто і створюєш прості костюми, це неминуче викличе в Slack коментарі про те, що Гарфілд виглядає як “Андерсон-лайт”.
Люблю те, що Андерсон зробив для моди; йому вдалося створити досконалий рецепт підривного дотепності, скульптурної носибельності та інтелектуальної допитливості. Але я також люблю бачити, як дизайнери, що працюють над фільмами, насправді, знаєте, створюють моду, а не просто одяг. Роботу Андерсона над «Суперниками» (Challengers) та «Братом» (Queer) визначала потреба досягти витонченості.
«Суперників» одягнули головну героїню в кросівки On та тенісні комплекти UNIQLO — не випадково, адже це єдина компанія швидкої моди, яка має сезонну колекцію JW Anderson. А «Брат», попри візуально вражаючий дизайн декорацій та чудові образи, був менше про дизайн, а більше про те, як Андерсон підбирав одяг, що відповідав епосі. Щось, з усім належним до нього, робили десятки голлівудських художників з костюмів протягом десятиліть (без доступу до надзвичайно розкішних модних домів). Найбільш драматичною структурою, що пронизувала гардероб, було поступове затемнення відтінків костюмів Дена Крейга, щоб — спойлер — відповідати зануренню його персонажа в наркотичну залежність.
Колись це було не так прісно. Коко Шанель, Ів Сен-Лоран, Джорджіо Армані та Жан-Поль Ґотьє занурювалися в кінематограф, створюючи приголомшливі костюми, які, замість того, щоб загубитися на тлі своїх фільмів, самі стали персонажами, як і зірки, що їх носили. Шанель, за чутками, перекроювала кожен костюм у сюрреалістичному шедеврі 1961 року «Минулого року в Марієнбаді» для кожного окремого ракурсу камери, аби жоден елемент не був втрачений, а бомбічні образи Ґотьє для «Кухаря, злодія, його дружини та її коханця» та «П’ятого елемента» зробили ці фільми культовими класиками для поціновувачів моди.
Покази Андерсона на подіумах демонстрували саме ту підривну геніальність, на яку він здатен, проте вся ця інтрига, здається, втрачається при перекладі на його кінематографічну мову. Я не прошу, щоб Штучний Альтман з’явився у своїй лихій фортеці у вікторіанському комірі-жабо чи джинсах haute couture, але хіба це не було б веселіше?
Бачите, у цьому й полягає ключова різниця між створенням художнього фільму і, скажімо, документального: незалежно від того, наскільки ваша історія ґрунтується на реальному житті, кіно дає вам привід мріяти трохи більше. Якби ж тільки Андерсон про це пам’ятав.
Дізнатися більше на: www.highsnobiety.com