Лоc-Анджелес — це мій другий субконсієнт, що промовляє до мене через образи. Я вловлюю ці сигнали, а прокинувшись, намагаюся осмислити їхній зміст. Так описує свою візію Джеррі Хсу, фотограф і дизайнер, чия нова книга «How About Never», видана MACK, занурює читача у дворічну подорож його внутрішнім світом, нерозривно пов’язаним із каліфорнійською метрополією.
Вроджена цікавість Хсу, відшліфована роками професійного скейтбордингу, дарує нам унікальний погляд на бурхливу красу міста, що століттями надихає митців. Його мистецтво ґрунтується на інстинкті; фотографії для нього — це візуальні дескриптори, втілення емоцій, пережитих у момент зйомки. У цій розмові Джеррі розмірковує про те, як скейтбординг сформував його зір, як фотографія може стати метафорою прийняття реальності та як, попри все, надія залишається єдиним шляхом уперед.
Книга як щоденник емоцій
«How About Never» — це, перш за все, надзвичайно особистий щоденник. Кожна світлина — це репрезентація мого емоційного стану, — пояснює Хсу. — Я переглянув величезний архів, намагаючись вибудувати наратив, відчути ритм. Редагування та саморефлексія стали ключовими для розуміння того, що я хотів сказати. Книга досліджує мою цікавість до близькості, самотності, невидимості — тем, які я, здається, можу виразити лише через фотографію».
Проєкт охоплює період з 2011 року до сьогодення, розповідаючи історію його життя у Лос-Анджелесі. Це не портрет міста, а радше відбиток його душевних станів. Тут є злети й падіння, народження нового життя та його завершення. Хронологічно книга збігається з тривалістю його шлюбу, який добіг кінця паралельно з завершенням роботи над виданням. Стосунки з дружиною є таємним наративом книги, хоча її образ часто прихований, з’являючись лише раз.
Пошук наративу у хаосі
«Я роблю знімки речей, які, як мені здається, будуть важливими пізніше. Це суто інстинктивно, без плану. Я приймаю швидкі рішення, — ділиться Хсу. — Це як вести щоденник: робиш нотатки, які, можливо, колись допоможуть розповісти історію. Я ніби складаю ці шматочки докупи, не знаючи, куди вони впишуться, адже моя історія досі незрозуміла для мене самого».
Процес редагування, однак, вимагає іншого, більш аналітичного підходу. Це складний, але й співпраці. «Мені потрібно показувати роботу довіреним людям, видавцям, редакторам. Їхній об’єктивний погляд безцінний, адже ми, фотографи, часто формуємо емоційні зв’язки з певними кадрами, раціоналізуючи їхню цінність».
Відбір матеріалу був непростим. «Так, я вирізав кадри, які вважав важливими. Друзі-редактори ставили запитання: «Чому саме цей знімок?», і якщо я не міг дати чітку відповідь, доводилося з ним прощатися». Робота над редактурою тривала два роки, але встановлення чітких параметрів — Лос-Анджелес, 2011-2025 роки — стало звільняючим. «Я відкидав усе, що не відповідало цим рамкам, навіть якщо це були роботи, які мені подобалися».
Джеррі згадує пораду художника Еда Темплтона, який, переглянувши ранню версію книги, зауважив: «Мені здається, ти просто намагаєшся показати всі свої найкращі роботи, і це не має сенсу». Цей коментар став ключовим для переосмислення проєкту.
Катарсис крізь об’єктив
«У процесі редагування, паралельно з розлученням, я усвідомив, що книга стала відображенням того, що я переживав, — зізнається Хсу. — В ній присутні протилежні сили: вогонь і вода, надія й відчай. Ці символічні образи передають хаос, але й глибокий зв’язок, що існує в шлюбі».
Фотографія, на думку Хсу, — це ідеалістична практика, яка змушує зіткнутися з реальністю. «Книга стала для мене катарсисом. В ній багато посилань на смерть, але для мене це радше передвісник відродження».
Цікаво, що справжній наратив шлюбу розкрився для нього лише наприкінці роботи. «Коли ми розлучалися, я зрозумів, що саме цю історію розповів. Багато кадрів, де моя дружина стоїть спиною, символізують моє бачення її. Інші фотографії, хоч і не містять її образу, передають її красу та привабливість — це квіти крізь туманне скло, квіти крізь ґрати».
«Чи справді Лос-Анджелес такий?», — часто запитують мене. «Так, це величезна, розгалужена метрополія з десятками міні-світів. Вона безмежна, як сон, що надсилає сигнали через образи. Місто — мій субконсієнт, а образи — його мова. Я мушу їх розшифровувати, це мої загадки».
Скейтбординг як мистецтво спостереження
«Скейтбординг прищепив мені підозрілість до оточення, вічне бажання досліджувати незвідане. Я постійно запитую себе: «Що ховається в цьому провулку?», «Чи був я коли-небудь на цій вулиці?». Це ментальність пошуку місць для катання, привласнення реальності заради певної мети. Це передалося й у фотографію. Я вважаю, що не всі скейтери повною мірою усвідомлюють свій потенціал спостерігачів. Я ж занурився в це з головою, готовий годинами стояти на одному місці, чекаючи, що щось станеться».
Надія попри все
«Це 50 на 50, — відповідає Хсу на запитання про процес зйомки. — Бувають дні, коли я виходжу з дому з чітким наміром знімати, незважаючи на внутрішні очікування. Але часто найкращі кадри з’являються спонтанно, коли я йду у справах. Головний секрет — помітити щось і негайно зупинитися».
«Фотографія для мене — це самотній процес, адже я не люблю докучати іншим. Я розвинув терпіння до безрезультатності. Можу витрачати по п’ять-шість годин на день протягом тижня, повертаючись додому ні з чим. Це частина шляху».
Попри загальний меланхолійний настрій, книга завершується на оптимістичній ноті. «Останній кадр, де кіт, став посланням надії та грайливості. Він символізує рух уперед, попри труднощі. Це про те, щоб продовжувати жити, зберігаючи спонтанність і бажання насолоджуватися життям. Саме так я почуваюся зараз».
«How About Never» (2026) авторства Джеррі Хсу, видання MACK.
Подробиці можна знайти на сайті: www.highsnobiety.com