І
Зі згасанням останнього подиху імператора Франца-Йосифа, Австро-Угорщина вступила у свою заключну фазу. Передчуття неминучого кінця Імперії, наче хвиля, прокотилося свідомістю тих, хто здатен був розгледіти обриси майбутнього. Біля стін Віденського монастиря капуцинів, де відбувалася церемонія прощання, застигли постаті військової почесної варти. Серед них – однорічник-доброволець 21-го фельд’єґерського батальйону, юний Йозеф Рот, колишній студент Віденської музичної академії «Рудольфінум». Саме в ту мить багатьом відкрилася вся глибина недуги, що повільно, але невпинно руйнувала величну монархію.
«Час більше не чекає на нас! Сучасність прагне творити лише самодостатні національні держави! Віра в Бога слабшає. Люди йдуть не до храмів, а до національних товариств!»
Після завершення підготовки в батальйонній школі офіцерського резерву, кадет-аспірант Йозеф Рот був направлений на Східний фронт, до 32-ї піхотної дивізії 2-ї армії Бьом-Ермоллі, з призначенням до військової прес-служби у Львові. Саме сюди, до Галичини, на службу до піхотного єґерського батальйону, що був розквартирований у прикордонних Бродах, прибуває лейтенант Карл-Йозеф фон Тротта – герой майбутнього роману «Марш Радецького», напередодні початку Великої війни.
«Прикордоння між Австрією та Росією, на північному сході монархії, являло собою один з найзагадковіших країв імперії».
Броди, рідне місто Йозефа Рота, де він закінчив цісарсько-королівську гімназію кронпринца Рудольфа; Львів, куди він вступив на філософський факультет університету у 1913 році; зрештою, вся Галичина, яку він полишив наступного року, перевівшись до Відня на германістику – все це здавалося багатьом химерним, таємничим закутком на узбіччі Європи, хоча й не надто привабливим.
«Бо ж болота зловісно розкинулися на обширах цього краю, обабіч доріг, кишачи жабами, малярійними комахами та оманливою травою – страшною принадою загибелі для необережних мандрівників, які не знали місцевості. Чимало хто загинув тут, і ніхто не почув їхніх криків про допомогу. Але всі, хто народився тут, знали про підступність боліт і самі мали в собі щось від цієї підступності».
Тривожні передчуття новонаверненого австрійського патріота були не лише плодом художньої уяви. Перспективи неминучого краху вимальовувалися доволі чітко. Третій рік тривала війна, цісарсько-королівська армія зазнавала нищівних поразок у Галичині, на Балканах, ледве утримувала Італійський фронт і дедалі більше потрапляла під німецький вплив. Народи Імперії вирували, піддаючись впливу різноманітних прагнень, а національні лідери вичікували слушного моменту. Загальну картину погіршували економічні труднощі та суспільна депресія. Глухим акордом пролунало вбивство у жовтні 1916 року міністр-президента Цислейтанії Карла Штюрґха, одного з ініціаторів Великої війни. Замах здійснив 37-річний соціал-демократ Фрідріх Адлер, колишній приват-доцент кафедри теоретичної фізики Цюрихського університету і колега Альберта Ейнштейна. Через місяць старий кайзер Франц-Йосиф помер, адже, як слушно зауважив Рот, він «не міг пережити Австрії». Його наступник, 29-річний внучатий племінник Карл-Франц-Йосиф, що зійшов на престол під ім’ям Карл І, – приязний і життєрадісний, з ентузіазмом кинувся рятувати Імперію. Найбільше турбували угорці, які відкрито фліртували з Німеччиною, ігноруючи офіційний Відень. У грудні Карл прийняв відставку міністра закордонних справ Іштвана Буріана, замінивши його на онімеченого чеха Оттокара Черніна. Він не бажав коронуватися в Будапешті, як його попередник. Однак прем’єр-міністр Транслейтанії Іштван Тіса пригрозив припинити постачання продовольства до Відня, тож Карл, хоч-не-хоч, погодився прийняти корону Святого Стефана. По-друге, Імперії був життєво необхідний мир, для чого слід було усунути «яструбів». Начальнику генерального штабу Францу Конраду фон Гьотцендорфу молодий кайзер вручив фельдмаршальський жезл, а в березні наступного року зняв його з посади. У квітні подав у відставку військовий міністр Александер фон Кробатін; обох відправили на Італійський фронт.
Галичина, цей химерний і загадковий край, який Йозеф Рот покинув на початку 1914 року, аби через три роки повернутися у військовому однострої, вповні нагадувала киплячий котел. Тут вирували епічні пристрасті. І поляки, й українці проголосили її своїм П’ємонтом. Зовсім нещодавно, після так званого Брусиловського прориву, росіянам вдалося посунути фронт до лінії Золочів–Бережани–Галич–Станиславів–Ворохта, взявши під контроль Броди. Захоплену територію приєднали до «Генерал-губернаторства областей Австро-Венгрии, занятых по праву войны», тут діяла російська адміністрація на чолі з генерал-ад’ютантом Федором Треповим. На решті території функціонувала австрійська влада, щільно просякнута польським елементом. Генерал-губернатор Еріх фон Діллер проводив відверто пропольську політику. Поляки мріяли про приєднання до Галичини колишніх земель Речі Посполитої та коронацію Франца-Йосифа у Варшаві – таким чином, дуалістична монархія трансформувалася б у тріалістичну. Збройним аргументом мали стати Польські Легіони, засновані теж у Галичині. Звісно, німці побоювалися зростання польського ентузіазму, як і євреї.
На північних рубежах Імперії, в ході минулорічного австро-німецького наступу, було звільнено з-під російського впливу колишню Конґресівку. Втім, щодо неї в Берліні плекали власні плани, не зважаючи на польські сподівання. Тут погоджувалися на окреме королівство, проте лише на землях, відторгнутих від Росії; Познанським краєм і Данцигом ділитися не збиралися. Щодо імені претендента на варшавську корону теж розмірковували. Це викликало розчарування серед галицьких поляків. Аби зберегти їхню вірність Дому Габсбургів, віденські чинники звернулися до ідеї виділення Королівства Галичини і Лодомерії зі складу Цислейтанії. Відповідний маніфест був підписаний Францом-Йосифом 4 листопада 1916 року і опублікований наступного дня. Водночас, на території Конґресівки, рішенням обох кайзерів, 5 листопада було проголошено Королівство Польське Регентське. Визначених кордонів воно не мало, адже союзники розраховували на подальші завоювання. Німеччину насамперед цікавив ресурсний потенціал новонабутих земель, що обґрунтовувалося концепцією Mitteleuropa. На цьому тлі Франц-Йосиф 21 листопада помер. Аби зберегти вплив на події, у Відні наполягали на кандидатурі його троюрідного брата Карла-Стефана на польський престол. Той майже десять років проживав у Живці на заході Королівства Галичини і Лодомерії, готуючись до майбутньої місії. Своїх шістьох дітей виховував у польському дусі.
Реалізацію проєкту виділення поклали на новопризначеного міністра у справах Галичини Михала Бобжинського, довоєнного намісника Королівства Галичини і Лодомерії. Відповідні документи та статути мали бути узгоджені з Польським колом – об’єднанням послів до віденського Райхсрату. Три бригади Легіонів, що складали Польський допоміжний корпус під командуванням полковника Станіслава Шептицького, перебували на території Регентського Королівства і 1 грудня вступили до Варшави.
Концепція Українського П’ємонту, чи не вперше, вимальовується у Михайла Грушевського у 1906 році. Зваживши на спостереження свого вчителя Володимира Антоновича, який чверть століття тому повертався з Італії нашим краєм, Грушевський безпомилково визначив цю місію за Галичиною. Підґрунтям слугувала думка галицької спільноти, яку він добре знав – щодо її призначення духовною фабрикою соборної України, а також щодо її відповідності тогочасному цивілізованому світу. Місцевий політикум гуртувався навколо Головної української ради, трансформованої після евакуації зі Львова до Відня, в Загальну українську раду; обома керував Кость Левицький, колишній адвокат. Українські вимоги передбачали поділ Галичини на Західну та Східну, приєднання до останньої Північної Буковини і створення окремого коронного краю, де українці мали б більшість. У Відні до цієї ідеї ставилися прохолодно, хоча й не виключали такої перспективи.
Інструментом втілення українських прагнень мав стати Легіон Українських Січових Стрільців (УСС). Після важких боїв на Лисоні, стрільці відновлювали сили в Коші, дислокованому в Пісочній, Жидачівського повіту. На фронт змогла виїхати лише одна сотня, укомплектована з «старої вóйни», досвідчених вояків, переважно гуцулів, і тому звана Гуцульською. 27 жовтня 1916 року, під командуванням Алоїза Ляєра, її відправили в розпорядження цісарсько-королівської 7-ї армії, що діяла в Карпатах під командуванням генерал-оберста Германа Кьовеша фон Кьовешгаза. Ляєра невдовзі змінив четар Микола Никорак, який у Великому Бичкові передав сотню лейтенантові Альфонсу Ерлє, скерованому австрійським командуванням; до війни той служив в уланському полку, розквартированому в Городку. Гуцулів долучили до групи військ особливого призначення під командуванням майора Русса, безпосередньо підпорядкованої штабу 7-ї армії. Група, що складалася з двох рот гонведів та чоти гусарів, була оснащена скорострілами й гірською артилерією і призначалася для партизанських дій у горах Південної Буковини. Втім, спершу гуцулів кинули на перевал Присліп на допомогу німцям. Там вони одразу взяли пів тисячі полонених. Ерлє був вражений, мовляв, «таких бойовиків йому ще не доводилося зустрічати, з такими хотів би жити і померти». Він організував полковий оркестр і наказав грати виключно українські пісні, як-то «Ми гайдамаки» чи «Не пора». Далі сотню скерували за призначенням в околиці Кирлібаби, Якобень і Ватра-Дорней, де раніше «воювали» поляки. У грудні надійшов наказ Ерлє відбути до штабу, і команду перейняв поручник Омелян Левицький, скерований із Коша. З ним трапився нещасний випадок. 23 березня 1917 року до Кирлібаби прибула нова австрійська батарея і почала пристрілювати московські позиції. В той час Левицький із помічником поралися навколо своєї землянки в скелі. Над головами в них розірвалися австрійські шрапнелі, за ними полетіли гранати. Обидва загинули. Після нього сотню прийняв четар Іван Бужор, відряджений наприкінці минулого року з 41-го Чернівецького піхотного полку.
Окремо від Коша існував Вишкіл, що стаціював у Розвадові, неподалік Пісочної – обома керував майор Мирон Тарнавський. Тут стрільців, після двотижневого постою в Коші, вишколювали протягом півтора-двох місяців за німецькою методикою для поновного формування полку УСС. У листопаді до Вишколу прислали майора Франца Кікаля з одного з піхотних полків. Він був добрим бойовим офіцером, за походженням чех. Поки що на фронті встановилося затишшя, і стрільці відпочивали. Десь тоді у Вишколі намітився прецікавий епізод.
У середовищі «Артистичної горстки» – своєрідного літературно-мистецького підрозділу Пресової квартири УСС, що осів у Вишколі, – згуртувалися ентузіасти, натхненні середньовічними традиціями та ритуалами, шанувальники «Дон Кіхота» і лицарської поеми «Парцифаль». Серед них був Роман Купчинський, син пароха села Кадлубиська (нині Лучківці) Бродівського повіту, колишній семінарист і спортсмен, в УСС з перших днів війни. Він не розлучався з гітарою і склав чимало пісень, як-от «Ой там при долині» чи «Як з Бережан до кадри», що лягли в основу стрілецького фольклору. Ще один колоритний персонаж, років на десять старший, поручник Іван Цяпка, родом з-під Комарна, був тим, кого називають душею компанії й неформальним лідером. На вигляд грізний, до того ж вояк хоробрий, ідейний, у побуті скромний, він користувався загальною симпатією. Різноманітні вигадки, якими він сипав, про те, як возив листа від Франца-Йосифа константинопольському патріарху, про кориду в Сарагосі, про те, що його скакун є нащадком коня Тугай-бея, і про лицарів князя Святослава – при цьому з найсерйознішим виглядом, давали поживу численним байкам та анекдотам. До війни Цяпка студіював право у Віденському університеті і брав участь у діяльності товариства «Січ», зорієнтованого на західні студентські корпорації з їхніми ритуалами. Інший діяч «Артистичної горстки» – Лев Лепкий з-під Бережан, молодший брат Богдана, учасника літературного гурту «Молода Муза», раніше навчався у Львівському університеті та Краківській академії красних мистецтв. Дізнавшись про коронацію Карла Габсбурга угорським королем у Будапешті, він буквально загорівся ідеєю ініціаційного церемоніалу – коли кайзер на білому коні, в короні та мантії, розмахував з пагорба мечем на чотири сторони світу і посвячував гідних у лицарі Золотої шпори, вдаряючи по плечу плазом.
– Ось і під впливом тієї коронації, – згадував Лепкий, – мені спало на думку завести і в нас такий лицарський стан.
Того дня, 30 грудня 1916 року, Карл посвятив у лицарі 47 офіцерів, рекомендованих прем’єр-міністром Тісою, які змогли прибути з фронтів війни. Загалом шпори вважалися символом лицарства. Витоки традиції сягали часів Костянтина Великого і створення ним Золотої міліції у 312 році після перемоги на Мільвійському мосту в Римі. Церемонійний ритуал сформувався у Середньовіччі, коли під час коронації чергового кайзера посвячували сотні осіб. Проте, на відміну від аристократичних орденів Підв’язки чи Золотого Руна, у лицарі Золотої шпори посвячували не лише дворян, а й вихідців із бюргерського стану – за особливі заслуги, і навіть вільних митців, як Рафаель чи Тіціан. Цей Закон не мав зобов’язальної сутності, як Тамплієрський чи Тевтонський, проте й не означав обов’язкового спадкового титулу. У XVI столітті папи римські започаткували власний Орден Золотої шпори за заслуги перед католицькою церквою, згодом його кавалерами стали Моцарт і Паганіні. Папський орденський стрій був витриманий у червоних та чорних барвах.
Більшість цих атрибутів перейняло створене в Розвадові на початку 1917 року Лицарство Залізної Шпори: три ступені лицарської гідності (джури (пажі), непохитники (зброєносці), лицарі), ритуали посвячення («пасовання»), інсиґнії (щит, меч, шолом, булава, червоно-чорна орденська стрічка), напівконспіративний статус. Керував справами капітулу, очоленого Великим комтуром (командор), в його складі були два малі комтури, великий канцлер, великий конюший, скарбник, окличник (герольд), обрядник, стольник, підчаший – посади, запозичені від духовно-лицарських орденів і масонерії. Великим комтуром став, звісно, Цяпка, за Лепким закріпилася гідність обрядника (церемонімейстера), Купчинського іменували великим скоморохом. Брати Ордену – а ними були майже всі офіцери Вишколу та Коша, вживали прізвиська («порекло») та носили червоно-чорну стрічку як знак приналежності до таємного товариства.
Роман Купчинський розтлумачив символіку барв, якими був розписаний церемонійний щит:
Довкола мав фарби Закону.
Це фарбу чорну і червону.
Червона: радість, ярий дух,
Готовність жертви і відвага.
А чорна: сталість, розум, повага
І слово сильне, як обух.2
У березні 1917 року новосформований полк УСС у складі двох куренів по три сотні кожен, під командуванням оберст-лейтенанта Кікаля, повернувся до Бережан у розпорядження 55-ї дивізії – на той час нею командував генерал Фелікс Уншульд фон Меласфельд. Дивізія підпорядковувалася XXV корпусу під началом фельдмаршал-лейтенанта Петера Гофманна. Після кількаденного постою стрільців відправили на позиції до Куропатників, на північний схід від міста, де вони змінили угорців. Тут, на вимогу командування, полк переформатували в курінь із чотирьох сотень – нібито з причин малочисельності. Втім, головна причина полягала в антиурядових настроях, спричинених маніфестом про виокремлення Галичини. Додатково Легіон комплектували сотня скорострілів, піонерська (технічна) сотня, чи не найкраща в усьому XXV корпусі, окрема чота «боротьби зблизька», а також відділ протигазової служби та інженерна (будівельна) сотня, яку невдовзі очолив поручник Цяпка – загалом близько тисячі вояків, із них 26 старшин. У такому складі Легіон воював до кінця всієї кампанії.
З огляду на затяжну позиційну війну, перед протиборчими сторонами постала проблема знешкодження кулеметного вогню, який завдавав найбільших втрат піхотним лавам, та прориву лінії оборони. Навесні 1915 року в німецькій армії формують ударні загони (Sturmtruppen, Stoßtruppen), куди набирають сміливих бійців, здатних влучно метати гранати в окоп і битися врукопаш, байдужих до навколишньої канонади. Оскільки насамперед цінувалася швидкість, важкі гармати та броньований захист стали неактуальними. Бійців озброїли карабіном, ручними гранатами, кинджалом, ефективним у вузькому просторі траншеї, короткою лопатою та піонерськими засобами для подолання загород із колючого дроту. Лікті й коліна, аби не травмувати при тривалому повзанні, захищали шкіряні накладки, на голові був сталевий шолом (Stahlhelm, каска) замість звичної кепі. Вогневу підтримку забезпечували гранатомети, міномети (бомбомети, мортири, що, на відміну від гранатометів, стріляють навісом, а не прямим наведенням), вогнемети (Flammenwerfer), піхотні гармати. Найбільшим прихильником створення штурмових загонів був заступник начальника німецького генштабу Еріх Людендорф. Протягом наступного року подібні підрозділи виникли в інших арміях, зокрема австро-угорській. В тактичному плані штурмові цуґи (взводи, чоти) забезпечували наступальні дії на рівні піхотного полку, штурмові роти й батальйони – бригад і дивізій. Скоро вони перетворилися на окремий рід військ, попередник сучасних командос.
Як видно, цим вимогам відповідала чота «боротьби зблизька» у складі Легіону УСС, сформована 1916 року. На озброєнні бійця був карабін із багнетом і кілька ручних гранат, які носили у подвійних полотняних мішках, одягнутих на шию і скріплених за спиною навхрест. Голову захищав сталевий шолом, лікті й коліна – шкіряні накладки. Пробоєва (штурмова) чота, оснащена двома 37-мм піхотними гарматами, мінометами, гранатометами й вогнеметами, забезпечувала функціонування куреня УСС (фактично полку).
Окрім мілітарної, формувалася репрезентативна складова. У 1916 році зійшла політична зірка ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга, претендента на українську корону, відомого під ім’ям Василя Вишиваного. Його батьком був Карл-Стефан, адмірал флоту і кандидат на польський престол. Вільгельм, однак, не бажав долучатися до польського проєкту, до того ж, як наймолодший із синів, і не мав шансів посісти трон. У Живці він наслухався про диких і небезпечних розбійників, які населяють Східні Карпати, і перейнявся екзотикою. Сімнадцятирічним здійснив інкоґніто подорож до Ворохти і тиждень чи більше провів в околицях Яблуниці. Гуцульська автентика зачарувала хлопця. Отримані враження надихнули на поетичні рядки:
Високо ген лежить поляна.
Кругом суворий, темний бір;
Лежить забута і незнана,
Куток тихенький серед гір.
Як вечір тіні там спускає,
Як присмерк там заслонить все,
То місяць срібним світлом ткає
І серед гіль вінок плете.3
Подальше рішення видавалося цілком очевидним. Якщо батькові судилося стати королем поляків, народу з тривалою монархічною традицією, то чому не можна йому, представникові Дому Габсбургів, бути володарем українців, які мають не менш давню історію? У Терезіанській військовій академії, куди Вільгельм вступив наступного року, він як факультатив обрав вивчення української мови. Невдовзі вибухнула Велика війна, росіяни окупували Східну Галичину і просунулися до Карпат. По закінченні навчання в лютому 1915 року, Вільгельма у званні унтер-лейтенанта скерували до 13-го Галицького уланського полку в складі 3-ї армії Светозара Бороєвича фон Бойна, що обороняв татранські перевали. Кадрова підготовка проходила у Шопроні, звідси він через місяць виїхав на фронт. До війни полк дислокувався у Золочівському та Зборівському повітах і значною мірою був укомплектований українцями. Призначений командиром роти, Вільгельм подбав, аби з його підрозділу вивели поляків та угорців, залишивши виключно українців та ще німців на становищі офіцерів. Воякам наказав повісити на одностроях синьо-жовті відзнаки: «Коли я визнаюся до українського народу, то і вони можуть сміло це робити». За рік він досконало оволодів українською мовою, зачитуючись «Історією України» Грушевського, творами Шевченка, Франка, Федьковича, Стефаника. Хтось із вояків подарував йому вишивану сорочку, яку Вільгельм постійно носив під кітелем. Ця тенденція поширилася на інші підрозділи, таким чином започатковано українізацію імперської армії – процес, який невдовзі затопить той берег Збруча.
На початку травня 1915 року австро-німецькі війська пішли в наступ. 3-тя армія рухалася в районі Дуклянського перевалу, сусідуючи з німецькою 11-ю армією генерала Августа фон Макензена, яка проводила кампанію. Підрозділ Вільгельма брав участь у боях над Дністром і в червні вже був у Стрию. 22 червня австрійці ввійшли до Львова. Далі 3-тю армію перекинули на Балкани під командування Кьовеша; Бороєвича ще раніше перевели на Італійський фронт. 13-й уланський полк натомість воював на Волині, зокрема під Берестечком зіткнувся з 38-м Тобольським піхотним полком Особливої армії, де служив поручик Петро Болбочан, поки врешті не був відведений на лінію розмежування в секторі відповідальності 2-ї армії Едуарда фон Бьом-Ермоллі.
З початком наступу Брусилова влітку 1916 року, Вільгельма відкликали з фронту, підвищивши у званні до лейтенанта. По досягненні 21-річного віку, йому як повнолітньому належалося місце в Палаті панів (Herrenhaus) віденського Райхсрату. Свою політичну діяльність принц пов’язав з українською перспективою. У Відні він зустрівся з діячами Української парламентської репрезентації. Велике обурення в цьому середовищі викликало оприлюднення маніфесту Франца-Йосифа про виокремлення Галичини, фактичну передачу її полякам. Адже всі сподівання на створення руського коронного краю були перекреслені. Всі вимоги з 1848 року – поділ Галичини, приєднання Буковини, українізація освіти, Український університет у Львові – залишилися невиконаними. В цій ситуації Вільгельм замислився над проєктом реорганізації Імперії. В ідеалі він бачив Австрійське ерцгерцогство, Богемське, Угорське й Польське королівства, Князівство Українське – кожне під опікою представників Дому Габсбургів. Поділ Королівства Галичини і Лодомерії варто було провести обов’язково. Західну частину об’єднати з Королівством Польським, де правитиме його батько Карл-Стефан. Східна Галичина разом з Буковиною становитимуть Князівство Україну, тут регентом буде він, Вільгельм фон Габсбург. У перспективі можна розраховувати на приєднання решти українських територій з Києвом і кількома десятками мільйонів мешканців. Наприкінці грудня 1916 року він показав свій проєкт батькові й отримав схвалення. Далі зібрався представити його новому кайзеру. Вільгельм сподівався, що той не настільки опанований польськими сантиментами, як Франц-Йосиф, і буде уважнішим до потреб українців. Аудієнцію призначили на 2 лютого. Карл, на якихось вісім років старший, знайомий з Вільгельмом з дитинства, запросив його сісти. Той сприйняв це як знак особливої прихильності, особливо враховуючи аскетичний стиль старого кайзера, який проводив їх стоячи, не затягуючи зайве. Після довгої розмови Вільгельмові здалося, що Карл розуміє його мету і причину, чому Східну Галичину не слід полишати полякам.
Як би там не було, кадрові рішення не забарилися. У березні 1917 року генерал-губернатором Галичини замість Діллера було призначено генерал-оберста Карла фон Гуйна, більш поміркованого та прихильного до українців.
Все ж таки, боротьба за корону розгорталася передовсім на мілітарному полі. У травні 1917 року Вільгельм фон Габсбург повернувся до свого полку, дислокованого в Кадлубиськах на Бродівщині.
___________________
1 Тут і далі – уривки з роману Й. Рота «Марш Радецького» (1932). Переклад Євгенії Горевої.
2 З поеми Р. Купчинського «Скоропад» (1965).
3 Василь Вишиваний «Досвітня заграва на поляні». Вірш вміщений у поетичній збірці В. Вишиваного «Минають дні» (1921). Написано українською мовою.
09.09.2022
До теми
- Домальована вічність на храмах і скронях
- Навігатор для філософського саду Омели
- Місія доктора Міхаеля
- Легенда про Розенкрейца (II)
- Легенда про Розенкрейца
- Анабазис Василя Вишиваного (2)
Поширити
Zbruč
Гербарій пам’яті Ганни Друль
Роман Яців
Людина – основний об’єкт зацікавлення: її прагнення, вподобання, цілі, віра. Вона є рушієм поступу, вона є митцем і автором шедеврів. Має здатність любити і жертвувати собою…31.08.26 | | Штука
Пам’ять недобита
Олеся Ісаюк
Пам’ять стає основою збереження особистості в умовах постійного насильства тоталітаризму. Історія у зоні особливої уваги – це і вирізняє «Пісню бризів» серед текстів її жанру30.08.26 | | Україна
Переписуючи різдвяну історію
Михайло Сеньків
Від тіла profanum до тіла sacrum: то є такий час, що у ньому свідомість з одного боку здійснює ревізію усіх минулих міфів, з іншого боку, перевинаходить власний шлях образотворення та оповіді, опираючись в тому числі і на християнські коди.30.08.26 | | Штука
Малярство Ірини Фартух
На виставці представлено твори в жанрах пейзажу, натюрморту та сюжетно-алегоричної композиції. Спираючись на академічні засади, авторка виробила впізнаваний творчий почерк, залишаючись відкритою до експериментування.30.08.26 | | Штука
Смерть за ґратами
Віталій Портников
Можна добитися справедливості для злочинця – але не можна змінити країну і суспільство, якщо самі громадяни не бажають таких змін. 30.08.26 | | Дискурси
«UKRAFT 2026»: Третя міжнародна зустріч митців
«UKRAFT 2026»: різні країни, різні художні мови, різні техніки, але спільна підтримка України в її боротьбі за свободу, збереження культури та ідентичності. І незмінна віра в силу мистецтва.29.08.26 | | Штука
Голос України у світі: скрипалька Соломія Івахів презентує альбом «Music of Resilience»
Реліз збірки, до якої увійшли, зокрема, нові твори українських композиторів, присвячені війні в Україні, відбувся на всесвітньовідомому лейблі NAXOS29.08.26 | | Штука
Ще зливи будуть
Василь МАХНО
підготовці до осінніх втрат:найперший в черзі – вересневий сад,а потім ти – із відчуттям провини,із відчуттям минущості й зими29.08.26 | | Дискурси