ВІДЛЕТІЛА… ГЛИНО, ПРИЙМИ ЇЇ НІЖНО…
Її постать завжди випромінювала світло, а усмішка сяяла, мов промінь сонця. Палка, енергійна, сповнена невгамовною жагою до життя, вона була невловимою, як вітер. Такий образ залишиться в серці назавжди.
Нині вона вільна…
…наче той янгол, що злітає над містом із витонченого керамічного медальйона. Це був її авторський витвір, створений у буремні часи «перебудови». Навіть тоді, коли ідеологічний тиск ще не вщухав, вона знаходила в собі сили зображати ангелів із сонячними крилами на тлі безмежної блакиті, адже віра завжди була її провідником. Цей подарунок, зроблений на знак щирої приязні та творчого взаєморозуміння, став символом її незламного духу.
Наше знайомство почалося опосередковано. Спершу я знала її як надзвичайно талановиту старшу сестру моєї однокласниці. Лише згодом, через тридцять років, відкрилася дивовижна історія їхньої матері — борчині проти радянської репресивної системи, яка, будучи юною дівчиною, ділила камеру з легендарною Оленою Степанів-Дашкевич.
Для молодшої сестри-школярки Нуся була справжнім взірцем витонченого смаку. Її стиль в одязі, що гармонійно поєднував етнічні мотиви та ексклюзивність, її вибір музики, літератури — все свідчило про неординарність. Сестри, наполегливі у здобутті освіти, синхронно завершили навчання навесні 1979 року, в рік трагічної загибелі Володимира Івасюка. Ірина закінчила середню школу, а Ганна — Львівське училище прикладного мистецтва, куди вступила після художньої школи. Обидві обрали творчий шлях і здобували вищу освіту.
Нуся завершила навчання у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (нині — Львівська національна академія мистецтв) у 1984 році. Отримавши диплом, вона розпочала роботу на Кам’янко-Бузькому художньому комбінаті. Пропрацювавши там рік до виходу в декретну відпустку, вона вже не повернулася, віддавшись поклику серця — глині.
Вона обожнювала глину! Це захоплення супроводжувало її протягом усіх років навчання на керамічному відділенні в училищі та інституті. Її наставниками були видатні майстри: Карло Звіринський у живописі, Еммануїл Мисько в скульптурі, Тарас Драган і Петро Маркович — у кераміці. Саме Петро Маркович відіграв ключову роль у її професійному становленні.
Згадуючи свій вибір, вона казала: «Коли я ще навчалася в художній школі, Петро Маркович порадив: “Якщо не знаєте, куди йти — йдіть на кераміку. Повірте, це найкращий відділ”. Я вступила на кераміку до училища і була задоволена. Там було багато рисунку, багато скульптури. Це був відділ, що давав відчуття матеріалу. В інституті тоді ще не було ані кафедри скульптури, ані монументального живопису. Але була кераміка! Я безмежно вдячна Марковичу, що він, п’ятнадцятирічну, направив мене на мій шлях. Я шалено полюбила кераміку. Зрозуміла, що для мене щось створити — це не намалювати, а виліпити!»
Відчуття «свого шляху», плекане педагогами, привело молоду художницю Ганну Друль до Львівської експериментальної кераміко-скульптурної фабрики (ЛЕКСФ). У 1987 році вона стала частиною творчого колективу керамістів. «Я прагнула будь-якою ціною потрапити на цю фабрику, до кераміки. Там працював батько Оксани Бойко та її сестри — моєї близької колежанки Люби Кічули. Ми з Любою, поки його не було, потихеньку робили свої роботи на краю його столу», — згадувала Нуся про свої перші самостійні кроки в царині кераміки.
Своє «особливе» бачення обидві колежанки представили на першій спільній виставці в рамках симпозіуму «Львівська кераміка ‘87». Вона проходила у стінах колишнього костелу кларисок, що тоді став одним із виставкових просторів Львівської галереї мистецтв. Це була одна з перших виставок, що знаменувала наближення кардинальних політичних змін, які відчувалися у прискореному ритмі творчих експериментів. Тієї ж доби, сповнені енергії суспільних зрушень, з’явилося Товариство «Львів», яке, окрім іншого, доклало значних зусиль для популяризації та відродження традицій народної чорнодимленої гаварецької кераміки.
Нуся ж розуміла, що народна чи класична фабрична кераміка, зі своїм фокусом на шаблонних серійних виробах та технологічною дискретністю, — не для неї. Вона прагнула висловлюватися через глину з публіцистичною відвертістю. Форма була важливою, але її пошуки вимагали не лише творчої наснаги, а й інтелектуальної свободи, миттєвої реакції на виклики часу. «На мене завжди впливав загальний стан, загальні настрої. Я помітила, що робота сама веде мене відповідно до часу, в якому я перебуваю. Особливо мене хвилювала тема індивідууму та загалу, і я втілила її на симпозіумі».
Так з’явилася керамічна композиція «Натовп» — сіра маса абстрактних скульптур. Ця робота, що стояла на межі кераміки та скульптури, не лише здивувала колег, а й здобула визнання, утвердивши її в пошуках формотворчості.
«Моя перша робота виникла з протистояння між керамікою та скульптурою, коли ти ніби не скульптор, але прагнеш створювати суто скульптурні форми, — вона вже не була суто керамічною, за своєю суттю вона одразу стала скульптурною. Згодом я махнула рукою на формальності й знайшла свою нішу — приватну мініатюрну скульптуру, яку страшенно полюбила», — зізнавалася Нуся. Вона ніколи не ліпила те, що її не хвилювало. З 1987 року, активно представляючи свої роботи поряд з однодумцями з мистецького товариства «Шлях», об’єднаного мистецтвознавцем Юрком Бойком, на численних вітчизняних та міжнародних виставках, вона дивувала своїми творіннями. У рідному Львові вона організувала з добрий десяток персональних виставок!
Важливо зазначити, що час приходу Нусі на ЛЕКСФ, хоч і збігся з бурхливими політичними змінами, яким молода мисткиня всім серцем симпатизувала, виявився несприятливим для самої фабрики. Загальна економічна дестабілізація, стрімке зростання цін на енергоносії та девальвація гривні призвели до стрімкого спаду виробництва. Збут перетворився на бартер, цехи спорожніли, життя, немов позбавлене кисню, завмирало. Пауза затягнулася у коматозний стан. За кілька років гучна слава цього творчого осередку згасла. Експериментальну базу, цінну не лише виробничими потужностями, а передусім своїми митцями, майстрами та розробленими авторськими технологіями, поступово, ніби навмисно, скеровували до банкрутства, з надією вивільнити її території під нову забудову. Кожен виживав, як міг, іноді не творчістю, а банальним заробітчанством.
Саме тоді, всупереч загальним депресивним настроям, проявився лідерський характер Нусі. У 1998–2001 роках вона очолила секцію кераміки Львівської організації Національної спілки художників України. Тверда у своїх принципах, вона не боялася дивитися проблемам у вічі. Прийняла життєвий виклик, відчуваючи в собі сили протидіяти стагнації, майже втілюючи слова українського славня: «А завзяття, праця щира свого ще докаже…» Вона була цілковито переконана в можливості утвердження самобутнього, високохудожнього національного мистецтва, яке буде цікаве світові. Шукала й знаходила грантову підтримку, цінувала взаємовигідне партнерство. Завзято долала незліченні перепони, відкриваючи для себе широкий світ, і ніхто не міг її зупинити!
Вона обрала стратегію діяти, наскільки це можливо. Варто усвідомити: якби не те, що керамісти до останнього відстоювали свої майстерні, перетворивши їх на барикади, чи збереглася б можливість сьогодні боротися за фабрику, адже юридичні баталії за неї не вщухають і досі? Тому цей громадянський акт опору Нусі надзвичайно важливий для Львова. Вона стійко протистояла обставинам, не здавалася під тиском, а лише щоразу більше концентрувалася, ентузіастично започатковуючи різноманітні активності. Легка на підйом, азартна, вона буквально випромінювала ідеї! Жартівниця, вона з гумором підбадьорювала колег до активізації мистецького та виставкового життя.
Згуртування було їй життєво необхідним, адже, всупереч усталеній думці про митця як самітника, вона завжди наголошувала: художник — істота соціальна, йому конче потрібне середовище для духовного розвитку та невтомного творчого діалогу. Її переконання полягало в тому, що людина потребує іншої людини, і вона ніколи не мислила себе поза цим середовищем. Цінувала моральну чистоту у стосунках, з вдячністю переймала досвід колег щодо технік та технологій ремесла, примножуючи його власною майстерністю та експериментами.
І що цікаво: дружба керамістів з майстерень ЛЕКСФ була згуртована не лише професійною спільною справою, а й ширшою інтелектуально-естетичною взаємодією. Тісне коло однодумців (її дорогі Лисик, Берези, Ковалевичі, Богуславські, Росі, Безпалків і Марко — кожен з яких мав власний неповторний стиль) обмінювалося літературою, ділилося враженнями, знаходило час для пленерів чи відвідування виставок. Адже саме це могло втамувати невтоленну жагу пізнання. Часто я бачила їх разом на вечорах поезії, джазових сейшенах, концертах сучасного чи стародавнього музичного мистецтва, на актуальних театральних прем’єрах. Мені важко уявити, як їм тепер буде бракувати живої присутності Нусі…
Але ось її дієвий приклад життя «без»: вона бачила у відсутності чогось не порожнечу, а контрформу, виявлену в ідеальній сутності (хай як пафосно це прозвучить, адже будь-який пафос їй був чужий). Можливо, саме тому на її творчість не вплинула нестача матеріалів чи глазурей — вона свідомо вдавалася до монохромності чи ахроматизму. Таке ригористичне самообмеження дозволяло розкрити природну красу матеріалу, який вона обожнювала і від якого вчилася… бути!
Не бажаючи затьмарювати найтонші нюанси скульптурної світлотіні емалями «вирвиоко», вона парадоксальним чином здобувала в цій аскетичній детермінованості все більше свободи винахідливого образотворення. Досягала сутнісного вислову, позбуваючись зайвого та застосовуючи лаконічні виразові засоби, підносячи фігуру до знаку, а знак — до символу. Міркувала прагматично: «Треба виходити з того, що маєш, і любити те, що є. Але кераміка — це не поливи, фактура… Гадаю, головне — образ!»
Ці образи втілювалися в життя в майже каторжних умовах. Важко уявити її нелегку працю в холодних, неопалюваних приміщеннях серед руїн фабрики. Але вона невтомно ліпила, відливала, організовувала випал… І безперервно місила глину, промовляючи: «Моє мистецтво — це суміш глини з пристрастю. Хочу передати почуття і завжди сподіваюся на зворотну реакцію. Робота має хвилювати, а для цього необхідно вкласти емоції та професійно її виконати».
Тож вона викладалася на повну. Саме за високий професіоналізм її було відзначено обласною премією імені Зеновія Флінти (1988 р.), гран-прі Всеукраїнського симпозіуму кераміки в Опішні (1999 р.), першою премією Всеукраїнського симпозіуму художньої кераміки в Слов’янську (2005 р.), а також численними іншими нагородами.
Вона цінувала можливість праці в мистецьких резиденціях, на симпозіумах, що розширювали коло знайомств і професійного спілкування. Без вагань відгукувалася на пропозиції мистецьких осередків, стажування за кордоном. Особливо вдячна була програмі «Gaude Polonia» — престижній піврічній стипендіальній програмі міністра культури та національної спадщини Республіки Польща для талановитих митців.
Вона була не просто талановитою мисткинею, а досягла рівня європейської художниці, чиї концептуальні твори здобули визнання як на артринку, так і в музейному середовищі. Її цінність для вітчизняної культури полягає в тому, що в улюбленому матеріалі вона інтуїтивно не просто експериментувала, а оприявнювала сучасність в естетичних категоріях мистецького акту, будучи, по суті, формотворчою мислителькою. Вона створювала модерністські скульптури, позначені майже архаїчною лапідарністю, не для натовпів, адресуючи свою кераміку безпосередньо тим, хто її сприйме і полюбить.
І так, коли йдеться про любов, то вона була щаслива в ній. У подружній. Материнській. Родинній. Кожна дитина, послана Богом, ставала для неї джерелом сили та духовного оновлення. Хоча й нелегко було поєднувати все — материнство, виховання, освіту дітей, догляд за рідними, гостинність, побут — аби не випадати з професії, не зраджувати своєму покликанню, не припиняти творити. Звісно, вона мала в цьому безумовну підтримку коханого чоловіка, який цінував її талант, сприяв його розвитку і розумів, як ніхто інший, важливість мистецької реалізації.
При цьому вона сама була дивовижно діяльною, самодостатньою, стійкою, супермобільною емансипанткою. Легко долала кордони, відстані, простори, вбираючи під час стрімких подорожей враження від нововідкритих країв і трансформуючи їхню ландшафтну образність у свою авторську картину світу.
З роками вік не відбирав у неї ані стрункості, що здавалася майже підлітковою (у шістдесят — все та ж запальна дівчина з характером ігристого вина!), ані цікавості до пізнання. Лише додавав зморшок довкола очей, особливо коли вона усміхалася… Тож чи не усміхнемося і ми, дивлячись на її скульптури, присмачені легкою іронією, з елітарної полиці високої культури, або на потужні горнята з косівським розписом на теми сороміцьких коломийок, гостро приправлені народним гумором? У них стільки Нусиного життєдайного шалу!
Вона була щасливою, коли вдавалося знайти порозуміння з власною інтуїцією, довіритися їй, покладаючись беззастережно. Інколи вона навіть не знала і не могла (та й не мала потреби) пояснити, чому щось виліпила саме так: «Коли я ліплю, я роблю це саме так, бо так відчуваю. У мене є, наприклад, суто абстрактні речі, а часом — більш реалістичні зображення. І знову ж таки, я не знаю, чому так. Все це просто сидить у мене всередині, і я нічого не можу з цим вдіяти. Саме воно диктує роботу, яку я буду ліпити, і я заздалегідь не знаю, що це буде».
Тому вона повністю віддавалася цій хвилі життєвої та творчої імпровізації. Завдяки їй вона подолала болісне заціпеніння та творчу паузу, викликані повномасштабним вторгненням росії в Україну, спрямувавши всю силу своєї люті у дію майже магічного характеру: створила скульптурний образ месТки Юдити.
«Зараз такий час — подвійний, мусиш жити і працювати, ніби нічого не сталося, але весь час переживаєш, і всі ці емоції та думки накладаються. І виставки в такий час: думаєш, наскільки вони доцільні? Чи варто, чи не варто?» — зізнавалася Нуся ще в поясненні до виставки «Сад» 2015 року, не приховуючи незбориму тривогу в душі, адже так чутливо відреагувала на тогочасну воєнну загрозу. Чи не була вона своєрідною провидицею, коли ще 2009 року, розмалювавши скульптурного лева камуфляжем на пленерному конкурсі під Ратушею, влучно зауважила: «Головне, щоб Дух був понад усе! Лева впізнають по пазурах!»
…Вона любила сам процес живого ліплення без жодного паперового ескізу, як тактильну медитацію (аж до трансового самозабуття), за можливість відчуття матеріалу, очікування того, що вийде з творіння. Хоча іноді виходило щось несподіване, — але це так знайоме всім керамістам, особливо після виймання виробів із печі. Проте Нуся казала, що кераміка — це саме той матеріал, який відповідає її відчуттям, і його крихкість вона не проміняла б на жодні «вічні» бронзу чи камінь. Навіть коли її твори поверталися з виставок у далеких країнах понівеченими, вона зауважувала: «Усе нетривке, і людське життя нетривке, і твори мистецтва».
Щодо мистецтва, то лише вчора ми з чоловіком насолоджувалися її творами музейної вартості у скульптурному кабінеті «Я-галереї». А востаннє, пригадую, ми перетнулися в Центрі інтелектуального мистецтва «Меркурій» на виставці Української керамічної платформи «Глей» (проєкт «Це глина»), присвяченій сучасній професійній та аматорській кераміці.
Хоча так, все справді так: …людське життя нетривке… надто, коли недуга невблаганна на термінальній стадії…
Гірко, що так передчасно згасло це світло!
У 2022 році відгук на знакову персональну виставку Ганни Друль «Все ще людина» у львівській галереї «Зелена канапа» мав таке завершення: «З глини зліплена людина залишається на землі. Натхненна Богом її душа повертається до Небесного дому. Глина знає про людину. Ганна знає глину»…
Глино, прийми Нусю лагідно, вона тебе ніжно і вірно любила…
Небо, дай її янголу з сонячним крилом вільний політ у блакиті над Львовом, вона жила з вірою!
Час садити (2026, остання робота)
Переможна пісня (2026)
Повернення блудної вівці (2025)
Пієта (2025)
Дорога домів (2025)
Вершники (2025)
Пієта (2024)
Мадонна (2023)
Мадонна (2023)
Контрнаступ (2023)
Вершник (2023)
Незламна (2022)
Юдіт (2022)
Посвята в лицарі (2022)
Півподиху (2022)
Вирій (2022)
Вершник (2022)
Любов електричних стовпів (2022)
Це вже не гра (2022)
Народження Венери (2022)
Болівар двох не винесе (2022)
Коні (2021)
Хованки (2021)
Все ще людина (2021)
Венера (2021)
Квіти (2020)
Архітектура відносин (2020)
Коні (2019)
Суперництво (2020)
Даная (2020)
Тіла (2020)
Архітектура відносин (2019)
Хто це? (2018)
Сидяча (2018)
Батько з сином (2018)
Об’єкт в часі (2018)
Оксані (2018)
Спомин (2017)
Пейзаж (2016)
Адам і Єва (2016)
Старі фото (2015)
Сирена (2015)
Пейзаж (2015)
Жіночі забави (2015)
Батько з донею(2015)
Стрітення (2014)
Блудний син (2014)
Мати з дитиною (2013)
Мати з дитям (2013)
Старі фотографії: дві мадонни (2012)
Старі фотографії (2012)
Старі фотографії (2012)
Квіти (2012)
Сирени (2004)
Гонитва (2004)
Двоє (2004)
Викрадення Європи (2004)
Очі (2004)
Дерево (2004)
Дотик (2004)
Лиця (2003)
Гонитва (2003)
Спадкоємець (1998)
Натовп (1988)
23.07.2026
До теми
- Креативна спадщина Ганни Друль
- Гербарій пам’яті Ганни Друль
- Ганна Друль. In memoriam
- Дякую відважним скульпторам
- Померла Ганна Друль, чудова львівська керамістка.
- Нуся
Поширити
Збруч
Гербарій пам’яті Ганни Друль
Роман Яців
Людина – основний об’єкт зацікавлення: її прагнення, вподобання, цілі, віра. Вона є рушієм поступу, вона є митцем і автором шедеврів. Має здатність любити і жертвувати собою…31.08.26 | | Штука
Пам’ять недобита
Олеся Ісаюк
Пам’ять стає основою збереження особистості в умовах постійного насильства тоталітаризму. Історія у зоні особливої уваги – це і вирізняє «Пісню бризів» серед текстів її жанру30.08.26 | | Україна
Переписуючи різдвяну історію
Михайло Сеньків
Від тіла profanum до тіла sacrum: то є такий час, що у ньому свідомість з одного боку здійснює ревізію усіх минулих міфів, з іншого боку, перевинаходить власний шлях образотворення та оповіді, опираючись в тому числі і на християнські коди.30.08.26 | | Штука
Малярство Ірини Фартух
На виставці представлено твори в жанрах пейзажу, натюрморту та сюжетно-алегоричної композиції. Спираючись на академічні засади, авторка виробила впізнаваний творчий почерк, залишаючись відкритою до експериментування.30.08.26 | | Штука
Смерть за ґратами
Віталій Портников
Можна добитися справедливості для злочинця – але не можна змінити країну і суспільство, якщо самі громадяни не бажають таких змін. 30.08.26 | | Дискурси
«UKRAFT 2026»: Третя міжнародна зустріч митців
«UKRAFT 2026»: різні країни, різні художні мови, різні техніки, але спільна підтримка України в її боротьбі за свободу, збереження культури та ідентичності. І незмінна віра в силу мистецтва.29.08.26 | | Штука
Голос України у світі: скрипалька Соломія Івахів презентує альбом «Music of Resilience»
Реліз збірки, до якої увійшли, зокрема, нові твори українських композиторів, присвячені війні в Україні, відбувся на всесвітньовідомому лейблі NAXOS29.08.26 | | Штука
Ще зливи будуть
Василь МАХНОУ
підготовці до осінніх втрат:найперший в черзі – вересневий сад,а потім ти – із відчуттям провини,із відчуттям минущості й зими29.08.26 | | Дискурси