З моїх спогадів.
I.
Дрогобич у мої гімназійні роки поставав містом, що відзначалося численними вадами. Перелік того, чого бракувало, був би надзвичайно довгим. Не було жодної пристойної кав’ярні, жодного ресторану, жодної публічної бібліотеки, жодного освітнього товариства, жодних зібрань – ані політичних, ані просвітницьких. Бракувало майже всього, що притаманне хоча б наполовину європейському місту. Навіть питної води, окрім домашньої солоної, яку сторонні не могли вживати, не було. Більшість вулиць не мала тротуарів чи освітлення, а розкидані передмістя, особливо Задвірне, Завізне та Війтівська Гора, нагадували звичайні села з солом’яними стріхами, обгороджені тинами, зберігаючи цілком сільський характер. Залізницю до Стрия збудували, коли я навчався в шостому класі гімназії; до того часу Дрогобич, попри наявність звичайної школи та гімназії, був “вільним королівським містом”, вільним від усього, що нагадувало цивілізацію та інтенсивне духовне життя.
Ця ізольованість від духовного життя накладала відбиток і на гімназію. Вчителі, особливо молодші суплементи, які не мали сім’ї або були одружені, але зі слабким характером, швидко забували про наукові інтереси. Вони проводили дні й ночі в єдиному християнському склепі Баєра, де продавали колоніальні товари та були кімнати для сніданків. Часто приходили до класу напідпитку, і, звісно, така була їхня наука. Трималися осторонь цієї компанії лише деякі, зокрема брати Турчинські – Юлій (відомий повістяр, за фахом історик) та Емерик (ботанік), а також доктор Антоневич, Іван Верхратський, і катехити: руський отець Торонський та латинський ксьондз Дронжек. Серед тих, хто пиячив, був і Осмульський, заступник вчителя французької мови, який також викладав інші предмети. Його учні прозвали “Смоком”. Він був небезпечним прикладом для питущої компанії, бо мав міцну голову, як і величезний живіт. Ніхто не бачив його п’яним: після нічних пиятик він спокійно йшов до класу, ніби нічого не сталося, і проводив чотири години, а навіть пильні учні не могли помітити жодних ознак. Для тих, хто мав слабшу витривалість, його компанія була згубною: своїми дотепами та глузуваннями він підбурював їх пити ще більше, щоб не відставати, і реготав своїм гучним пивним басом, коли його партнери валилися під стіл або, вийшовши на вулицю, падали, мов снопи, чи немилосердно писали думки по стінах.
Звісно, бачачи такий приклад “згори”, гімназисти також шукали відповідних розваг. У молодшій гімназії, ще до мого часу, зберігалася стара, єзуїтська традиція – періодичні бійки з євреями. Сезон цих сутичок припадав особливо на червень і липень, час літньої купелі. Над річкою під час купання, зазвичай у п’ятницю та суботу, відбувалися бійки, які нерідко закінчувалися тяжкими каліцтвами, особливо від взаємного обкидання камінням. Раніше у таких баталіях брала участь і старша гімназія – коли там навчалися переважно дорослі юнаки, які шукали виходу для своїх молодих сил. Коли я потрапив до старшої гімназії, там було вже “дрібніше” покоління, і бійки з євреями вийшли з моди.
Для значної частини учнів старших класів ці роки були часом статевого дозрівання. Не дивно, що, не знаходячи батьківського керівництва, ані достатньо сильних духовних та наукових інтересів, які б захопили їхню увагу, хлопці кидалися в цей бік, заплутувалися в “романси” з різними служницями, ученицями дівочої школи; деякі знаходили навіть прихильниць серед жінок професорів, які, нудьгуючи за відсутністю чоловіків, зайнятих культом скляного бога у Баєра, шукали розваг де могли. У класах і поза ними точилися між старшими таємні, уривчасті шепоти, сміхи та жарти, сповнені, очевидно, натяків, зрозумілих для них, але не для “дрібноти”. З загального гамору під час перерв чи перед уроками виривалися жіночі імена в різних відмінках, а одного разу отець-катехит Торонський, зайшовши до шостого класу, на свій превеликий спокій побачив на дошці написану великими літерами складну теологічну квест: “Що означає по-християнськи-католицьки любити дівку?”. Покійник намагався роздути з цього кримінальну справу, доніс директорові, домагався скликання конференції та призначення слідства щодо того, хто написав ці слова на дошці, навіть погрожував карами, але в своєму запалі забув про corpus delicti: поки він був у канцелярії з донесенням, інкриміновані слова з дошки зникли, а директор Куровський, прийшовши до класу, нічого не знайшов і якось потім зумів умовити отця-мораліста, який, однак, не залишив справу напризволяще і самостійно нишпорив за винуватим – звісно, марно.
Звісно, не бракувало й пиятик, хоча на честь учнів треба визнати, що їхні пиятики, хоч і гучніші та шумніші, були загалом рідшими й пристойнішими від професорських. Учні розмовляли, співали пісні й розходилися найпізніше о одинадцятій, випивши хто дві, хто три або чотири склянки; випадків, щоб учень напився до нестями, щоб сидів у шинку цілу ніч або п’яний плентався вулицями, я не пам’ятаю. Та й у пиятиках брали участь переважно сини заможніших родичів; бідніші ходили до шинків рідко й пили мало, бо не мали за що.
Товариського, духовного життя, якихось спільних духовних інтересів майже не було. Учні читали дуже мало. Гімназійна бібліотека була дуже бідною; з учителів, здається, лише Юлій Турчинський мав свою приватну бібліотеку і деколи позичав із неї книжки учням, яким більше довіряв – майже виключно полякам. Читання газет було, здається, навіть заборонене шкільними правилами, і я пройшов усю гімназію, зовсім не читаючи газет, за винятком “Друга”, що почав виходити 1874 року і друкував мої вірші. Але від п’ятого класу гімназії, прочитавши випадково драми Шекспіра та Шіллера, я захопився книжками і почав збирати свою власну бібліотеку, яка до кінця моїх гімназійних часів зросла до 500 томів. Ця бібліотека, в якій, крім різноманітних класичних авторів, було зібрано чимало книжок, яких не було в гімназійній бібліотеці, або яких неможливо було звідти дістати, стала центром невеликої громади учнів, яка, не маючи характеру чи форми жодного товариства чи організації, час від часу збиралася на читання та розмови. Ми читали вголос поезії та драми, дебатували про порушені там думки – зазвичай десь на вільному місці за містом, і закінчували вечір співом, що лунав далеко над сонним Дрогобичем. Іншим подібним центром був співочий хор, організований моїм добрим товаришем Каролем Бандрівським. Обидва гуртки, за невеликими винятками, складалися з тих самих осіб.
У 1873 чи 1874 році до нашого гуртка впало гірчичне зерно, яке мало зрости далі і вплинути на напрям нашого подальшого мислення. Маю тут на увазі наше знайомство зі “старим Лімбахом”.
II.
Одного суботнього обіду (у суботу після обіду в нас не було школи) приходить до мене один товариш і каже:
— Старий Лімбах хоче бачитись з тобою.
— Де він?
— А ось на вулиці.
Я взяв шапку і вийшов. По вулиці перед моєю квартирою ходив чоловік середнього зросту, з сивим, коротко обстриженим волоссям (шапку він зняв і обтирав піт з чола), у сірому старому сюртуку і зовсім не елегантних штанях, у полатаних черевиках. Його можна було прийняти за якогось мандрівного ремісника або просто волоцюгу. Лише обличчя старого, здорове, з енергійними рисами та блискучими очима, з коротко стриженими вусами та давно неголеною, жорсткою, білою, як сметана, бородою, виявляло сліди більшого духовного життя, ніж зазвичай зустрічається у людей цього стану. Він наблизився до мене і подав руку.
— Ви Франко?
— Я.
— Син говорив мені, що у вас гарна бібліотека.
Син Лімбаха був моїм товаришем по гімназії, навчався на рік нижче за мене і вважався одним із найздібніших учнів дрогобицької гімназії*.
— Та що, гарна чи ні, — сказав я. — Що можна роздобути в Дрогобичі при моїх обмежених засобах…
Я діставав книжки переважно від товаришів за те, що допомагав їм у шкільних заняттях, а дещо купував за гроші, зароблені також з лекцій і заощаджені на їжі та одязі.
— Ану, покажіть!
— Прошу.
Ми зайшли до кімнати, де, крім мене, жили ще кілька учнів. Не чекаючи запросин, старий Лімбах взяв крісло, сів біля шафи з книжками і почав переглядати. Одразу натрапив на руські брошури та окремі річники старих часописів 50-х та 60-х років. Була того повна поличка.
— А це що?
— Та це наші руські друки.
— О! — здивувався Лімбах. — Оце все?
— Так.
— Маєте того так багато?
— Що де можу дістати, то збираю, — мовив я. — По селах, по попівствах у нас це викидають і палять або використовують на великодні паски. Неважко випросити і отримати в дар.
— Певно, сміття! — зневажливо буркнув Лімбах, відкладаючи книжку, заголовка якої, очевидно, не вмів прочитати.
— Буває всяке, — відповів я, не без прикрості. — Ну, але я мушу прочитати. Знаєте, що казав старий Фредро: “Obce rzeczy wiedzieć ciekawość jest, a swoje potrzeba.” (Чужі речі знати – це цікавість, а свої – потреба).
— Фредро? Фредро? Що це за Фредро?
Виявилося, що і в польській літературі старий Лімбах був так само не обізнаний, як і в руській. Коли на другій поличці моєї шафи він натрапив на польських письменників – звісно, там були самі “dii minorum gentium” (боги нижчих народів), Дзержковський, Захаріясевич, “Czarny Matwij” Лозинського, різні брошури, чортзна-як і звідки занесені в те “вороняче гніздо”, що звалося тоді моєю бібліотекою, – він з несмаком почав переглядати книжку за книжкою.
— Hilarego Meciszewskiego Słów kilkanaście – це що таке?
Я зізнався, що кілька разів намагався прочитати цю брошуру 1848 року, але нічого в ній не розумів.
— Für die Katz! (Марна трата часу!) Навіщо тримати таке, чого не розумієте?
Я усміхнувся клопітливо.
— Що ж, їсти вона не просить, а може, колись настане час, що й зрозумію.
Він пильно глянув на мене, кивнув головою і за хвилину сказав:
— Добре.
А помовчавши ще мить, додав:
— Якби так колись люди викидали й нищили все те, чого не розуміли, то ми нині не мали б Гомера, Софокла чи Тацита.
Старий пожвавішав аж тоді, коли ми дійшли до німецької полички. Німецька мова була єдиною, якою він читав залюбки; лише в німецьких перекладах він знав твори інших літератур. Першим, на що натрапив у мене Лімбах, були спогади Бенвенуто Челліні в перекладі Ґете.
— Ось чудова річ! Ви читали це?
— Читав.
— І сподобалося вам?
— Дуже.
— Дуже? То мало. Ви повинні захоплюватися, впиватися цією книжкою. Я чув, що ви також щось пишете.
— Так, — відповів я, червоніючи.
— Коли так, то це повинно бути вам першим зразком. Такою прозою, як цей Челліні, мало хто у світі вмів писати. Ґете знав, що перекладати. Він хотів на ньому навчитися, як писати спогади, але відстав кудись далеко позаду свого зразка. Його “Wahrheit und Dichtung” (Правда і вигадка) багатослівна, претензійна і нудна – це найтяжчий гріх для спогадів. Нудна! Für die Katz!
Далі, поруч зі спогадами Челліні, стояла Шіллерова “Історія тридцятилітньої війни”.
— А це ви читали?
— Ще ні.
— І не читайте. Шкода чобіт. Шіллер – великий поет, найбільший німецький поет, але ніякий історик. Це він писав для заробітку, для хліба. Für die Katz!
Його очі заблищали від радості, коли, сягнувши далі, дістав Віланда “Оберон”.
— От це гарне! З усього Віланда лише одне варте читання. А це що?
Він тримав у руці Кляйстів “Der zerbrochene Krug” (Розбитий глечик).
— Кляйст? Кляйст? Що це таке?
Я тоді саме прочитав цю чудову комедію і, бачачи, що Лімбах очевидно не знає цього автора, намагався похвалити його.
— Кляйст… Кляйстер… щось м’яке, розмите, сентиментальне… Зачекай, зачекай, зачекай! Ага, пам’ятаю. Читав колись його поему “Der Frühling” (Весна) – ой, Господи! Empfangt mich, heilige Schatten, ihr Wohnungen süsser Entzückung! (Прийміть мене, святі тіні, ви, оселі солодкого захвату!) Тьху! Млосно стає! Für die Katz весь Кляйстер!
Я зауважив, що Кляйст з “Розбитого глечика” зовсім інший, а той “Кляйстер” звався Евальд.
— Усе одно! Кляйстер – то кляйстер! — енергійно мовив Лімбах. — Цього нового не знаю. Für die Katz!
Отак переглянувши книжку за книжкою, до кожної сказавши якесь “міцне слівце”, Лімбах видивився на мене.
— Це все?
— Так.
— Ну, а Діккенса не маєте нічого?
— Я й не чув про такого письменника.
— Ну, то, вибачте за слово, ви дурень. Не знаєте найкращого. Хто не знає Діккенса, той, власне, не знає нічого з літератури, не має смаку, не має очей. Ходіть до мене, я вам позичу “Піквіка”. Мусите це прочитати, а потім можете говорити. З людьми, що не читали “Піквіка”, я не маю охоти говорити про літературу.
Уся ця розмова з Лімбахом справляла на мене дивне враження. Вона била в ніс, мов шипуча содова вода. Хоч як небагато я тоді розумів у літературі, я все ж таки в одному й другому пункті міг здогадатися, що Лімбах або чогось не знає, або дивиться на речі несправедливо, апріорі. Мене здивував тон його розмови, в якому, здавалося, були лише дві ноти – надмірно ентузіастична та безапеляційно категоричне “Für die Katz!” І хоча позитивної духової поживи ця розмова не давала, проте в ній, як і в содовій воді, було якесь освіження, віяло чимось для мене новим, незвичайним і привабливим, чого я наразі не вмів назвати. Після сухого тону, яким викладали нам скупі відомості з історії літератури в гімназії, після тих ніби об’єктивно-зважених оцінок, після того фальшиво піднесеного тону, яким треба було говорити про великих корифеїв літератури та все, що вийшло з-під їхнього пера, різкі та іноді несправедливі слова Лімбаха набували незвичайної цінності. Це були перші нестандартні й неофіційні слова чоловіка, справді зацікавленого літературою, причому не якогось ерудита, не фахівця, не шухляди, напханої старими паперами, але чоловіка з дійсним темпераментом, оригінального, свідомого чи несвідомого ворога всякого шаблону, всякої протоптаної стежки. Не диво, що серед молоді старшої гімназії Лімбах, від часу своєї появи в Дрогобичі, здобув собі відразу велику симпатію, і я вважав за честь, коли він перший зголосився до мене. Він узяв у мене кілька книжок, зокрема й засудженого апріорі Кляйста, для прочитання, – а я радо пішов до нього, щоб узяти обіцяного мені Діккенсового “Піквіка”.
III.
Обидва Лімбахи, батько й син, жили далеко на передмісті Завізне. Хоча стояло літо, було спекотно і дощу давно не було, проте на вулиці були глибокі калюжі непролазного болота, в якому одна за одною в’язли селянські фіри, навантажені дровами, які вони везли на соляну жупу. Хатина, де жили Лімбахи, була бідною передміською мазанкою, під соломою, брудна та обшарпана. Малесенькі, темні сіни, з яких двері направо й наліво вели до маленьких, чорних кімнат; праворуч, у жалюгідній комірчині з одним вікном, жили Лімбахи; ліворуч, у кухні, такій же малій, але значно чепурнішій, жила власниця хати, господиня, яка винаймала другу половину Лімбаху, і за невелику плату давала своїм мешканцям також їсти і прала їм те небагато шмаття, яке вони мали.
У комірчині, де жили Лімбахи, було темно, брудно та непривітно. Голі стіни, два жалюгідні ліжка, накриті якимись брудними, чи то веретами, чи то коцами, холодна і давно не білена піч та кривоногий столик, завалений шкільними книжками та зошитами молодшого Лімбаха. На підсліпуватому віконці стояла невеличка лампа, а в темному кутку, над ліжком – біднішим і бруднішим з обох, очевидно батьковим – була прибита до стіни поличка, на якій також виднілися книжки, накидані досить безладно купками, або поставлені спинками догори.
Старий Лімбах, у моїй присутності, не надавав жодної уваги цьому непоказному вигляду його помешкання, не намагався ні виправдовуватися, ні іронізувати, просто не звертав на це уваги. Він заліз у чоботях на своє ліжко, дістав з полиці “Піквіка” – товстий і досить пошарпаний том німецького перекладу в полотняній оправі – і, вручивши його мені, попрощався. Провівши мене до дверей сіней, він, повертаючись у свою хату, зазирнув до хати господині і сказав так само просто:
— А що там маєте для мене на обід? Давайте їсти, бо я голодний, як пес.
Була четверта година по обіді, а ця людина досі не обідала! Пізніше я дізнався, що він, коли починав говорити з кимось про цікаві для нього речі, міг зовсім забути про обід. Його організм був настільки сильним та кремезним і, мабуть, загартованим усякими нестатками, що це не давало йому жодної відчутної шкоди і не виводило його з доброго гумору.
Відтоді я дуже часто зустрічався з Лімбахом, розмовляв і сперечався з ним, а, власне, ми у формі суперечки обмінювалися тими уривками знань та думок, які були у нас. Я швидко переконався, що якогось цілісного знання, ясного світогляду у Лімбаха не було; те, що він знав, було одностороннім, випадковим та уривчастим. Це було щось подібне до цілого, зібраного з великими труднощами з найрізноманітніших шматочків людського знання, які міг у ті часи вхопити цікавий чоловік у галицьких провінційних містах. Головною і єдиною цінною річчю в ньому був його темперамент – живий, моторний, швидкий до висновків, надто сміливих, ненаукових і нелогічних, але завжди характерних, а для мене особливо цікавих, бо спонукали мене до власного мислення. Лімбах був першим і єдиним у Дрогобичі старшим чоловіком, з яким я міг говорити, не соромлячись, від якого завжди міг чекати опозиції та виправлень, і який не лише подавав ці виправлення у формі цілком простої, дружньої і ані крихти не докторантської, але так само просто і натурально приймав виправлення та контраргументи від мене, цілком “жовтодзьобого” учня. Він, наприклад, не знав нічого про руську історію чи руське письменство, і тут я міг сказати йому чимало нового. Так само мало що більше знав він і про польську літературу, і тут я нерідко виступав з опозицією проти його надто поспішних та односторонніх осудів і на захист польських поетів. Натомість з німецької та англійської літератури він знав значно більше від мене, і тут я радо приймав його настанови. Французів і французької літератури він не любив і – на жаль, мушу сказати – навіював і мені цю нелюбов. Я занедбав у гімназії вивчити французьку і потім довгі роки відчував цей брак, доки не навчився хоча б з потреби володіти цією мовою значно пізніше, вже у 80-х роках.
Лімбахова нелюбов до французів сягала так далеко, що він не визнавав цінності французької літератури, на яку дивився крізь окуляри “Гамбурзької драматургії” Лессінга і якої майже зовсім не знав, окрім романів Поля де Кока, Александра Дюма-батька та Ежена Сю. Читання цих романів було гімназистам заборонене, і саме тому багато хто з нас вважав своїм обов’язком прочитати їх усі, хто міг. Я прочитав лише “Вічного Жида” та деякі з “Семи смертних гріхів” Сю, одну повість Поля де Кока та одну Дюма; під впливом Лімбаха я покинув читати інші, а захоплювався натомість історичними повістями Шпіндлера та фантастичною романтикою Гофмана і навіть важкою гумористикою Жан-Поля Ріхтера. Загалом мене вже в гімназії тягнуло на Схід. Я читав церковним текстом і в німецькому перекладі Святе Письмо, захоплювався пророками і переклав віршами цілого Йова. Знайшовши мене раз за цією роботою, Лімбах велів прочитати йому те, що лежало написаним. Я прочитав.
— Für die Katz! — коротко промовив він. — Чого вам там шукати у євреїв? І хіба ви здатні зрозуміти їхні почуття та передати їх належним чином? А хоч би й були здібні, то запитайте себе: на що це знадобилося б? Кому це потрібно? Хіба це тепер цікавить когось, чим цікавилися ті люди тисячі років тому?
От такі слова, зрештою рідкі в його устах, не означали, що Лімбах був якимось ворогом релігії. Я загалом не помітив у його розмовах нічого, що могло б натякати на такі чи інші його релігійні погляди. Релігія в складі його думок і почуттів не відігравала жодної ролі, не існувала для нього. Мені навіть було б дивно уявити його в церкві або в костелі. Це був з погляду релігійного не скажу індиферентист, але повний агностик: у нього не було відчуття для релігії – таке, щонайменше, враження я виніс зі свого знайомства з ним.
Так само до Біблії, я не зміг привернути його до індійщини. Я придбав собі Боппові переклади деяких епізодів із “Магабгарати” і дав один прочитати Лімбаху. Він приніс мені брошуру наступного дня і кинув її на стіл з обуренням.
— Хочеться вам псувати собі смак і шлунок такою мерзотою! — крикнув він. — Це не поезія, не вірші, а якесь бадилля, пов’язане попарно.
Я сказав, що на віршову форму не треба зважати; це ж віршував граматик, не поет, треба брати саму суть.
— Дайте мені спокій з цими червоношкірими! — кричав він, змішуючи індіанців з американськими індіанцями. — Можна здуріти, слідкуючи за шаленими стрибками їхньої фантазії. Шкода вас, що вам це подобається. Нічого з вас не вийде.
Так само він не міг знайти смаку до середньовічної німецької поезії, до “Пісні про Нібелунгів”, до лицарських епопей та романів – звісно, за винятком “Дон Кіхота”. Його натура була реалістичною, любила ясність фарб і простоту ліній. Гомер і Шекспір, Дон Кіхот і Вальтер Скотт, Ґете і Шіллер, а особливо Діккенс – то були його улюблені письменники.
— За цих тримайтеся! — повторював він мені не раз. — Від них вчіться не лише писати, але, головне, бачити! Бачити те, що навколо вас діється, що вас оточує. У баченні, в оці – головна штука. Ту саму річ можна бачити різними очима, і вона справлятиме різні враження. А найбільша частина людей – це сліпі корови: не бачать того, з чого смокчуть кров. Ходять по світу на дотик, мов по темному лісі. А прочитає в книжці опис сходу сонця або опис вечора чи бурі, та й ахає дурень: “Ах, яке це гарне!” Очевидно, сам своїми сліпими очима ніколи того не бачив і своїм курячим мізком не міг відчути того, що бачили його сліпі очі. Ось чим великі ці письменники, особливо Діккенс. Це Колумби свого роду: вони відкривають нам нові світи, нові Америки скрізь навколо нас, вміють у найпростій, найбуденнішій речі показати нам щось нове, нечуване й несподіване.
Не диво, що такими гарячими промовами Лімбах впливав на формування моїх літературних поглядів та захоплень більше, ніж це могла зробити шкільна наука, майже цілком шаблонна та формалістична. Правда, й у Лімбаха не було ясного та одноцільного погляду; безпосередньо поряд з такими поглядами, як наведений вище, у нього межували думки, що поезія і загалом белетристика повинні займатися “вищими” темами і навіть найнижчі, найбуденніші предмети “ублагороднювати”. Він понад усі роди поезії цінував драму, звісно, написану ямбом, на зразок Шекспіра чи Шіллера, найраніше історичну або таку, де поет зумів поставити свій предмет на вищий п’єдестал, надати йому глибшої, символічної чи алегоричної основи. Він нерідко годинами із захопленням розкладав перед нами алегоричні тлумачення “Фауста”, “Вільгельма Телля” та “Іфігенії в Тавриді”, і часто доходив до думок, цілком суперечних з тими реалістичними та раціоналістичними поглядами, які з таким самим запалом виголошував годину тому.
— Пане Лімбах, — скаже було хтось із молодих його слухачів, — то ви стверджуєте, що це правда?
— Але ж очевидно, правда.
— А годину тому ви стверджували те й те, цілком суперечне цьому.
— І те – правда! — каже, не замислюючись, Лімбах.
— Як же, і одне, й друге?
— А так.
— Але ж одне суперечить другому.
— То в нашому курячому мозку суперечать одне одному наші власні дурні поняття. У природі, в дійсності немає жодної суперечності, а, власне, мільйони суперечностей ходять собі рука в руку і сміються з нас.
— Ну, в природі – нехай собі! Але у вашій голові, як це вкладається?
— Я не Beschwichtigungshofrat! (Придворний радник з умиротворення!) Я не маю обов’язку мати все в згоді, — відріже було Лімбах. — Я не брав шлюбу з жодною думкою, з жодним поглядом. Завжди говорю так, як мені виходить з контексту. Вийде раз так, другий раз інакше – що я тому винен? Я говорю, що думаю і як знаю, а ви собі міркуйте, як ви знаєте. “Ich bin kein Buch, ich bin ein Mensch mit seinem Widerspruch” (Я не книга, я людина зі своїми суперечностями).
Не знаю, звідки він узяв цю приказку Майєра, що послужила епіграфом до його “Останніх днів Гуттена”; мусив десь вичитати її в газеті, бо К. Ф. Майєра та його поеми, виданої пару років перед тим, не знав напевно. Але приказку любив повторювати нерідко, і вона дуже добре характеризувала цю незвичайну людину.
IV.
Хто він був, з якого стану, з якого міста, з якого роду? Про це запитати його мені якось ніколи не спало на думку. Кожна розмова з ним – це був виліт у якісь повітряні краї, в безмежні степи духовного життя, естетичних питань та привабливих творів людської фантазії, де будь-які питання реального, практичного життя, а, власне, тієї мізерії, що нас оточувала, зникали, просто переставали існувати. Ми переживали в такі хвилини те, що Ґете писав про Шіллера:
Und hinter ihm im wesenlosen Scheine
Lag, was uns alle bändigt, das Gemeine.
(І за ним у безсутнійшому сяйві
Лежало те, що нас усіх поневолює, буденне.)
Я так і не дізнався ніколи, чим, власне, займався, чим жив у Дрогобичі Лімбах, з чого утримував – хоч у тій крайній нужді, з якої не вилазив ніколи – себе й свого сина. Його ім’я, його преференція до німецької літератури і цілковитий брак будь-якої патріотичної ноти в його розмовах – це була теж одна з тих його прикмет, що робила розмови з ним привабливими для мене і не допускала до них ані тіні фальші та награного пафосу – наштовхували на думку, що він походив із німецької, мабуть, урядової родини, що потрапила до Галичини. Які були його первісні обставини, які школи він закінчив, яке становище займав і з яких причин опинився на дні бідності, на тій абсолютній площі пролетарського життя, на якій я його застав – не знаю. З деяких натяків у розмовах – рідкісних і нецікавих – із його сином я міг здогадатися, що й сам старий Лімбах був колись якимось урядником, мав жінку, яка померла від горя через його поведінку, доживши до того, що її чоловіка за щось прогнали зі служби – одним словом, була якась тиха, мовчазна трагедія в його сімейному житті, і тінь цієї трагедії лежала перепоною між сином і батьком. Син майже ніколи не брав участі в розмовах батька з учнями, тримався осторонь, вічно зайнятий лекціями, якими заробляв на утримання себе, а може, й батька. Чи й сам старий Лімбах давав якісь лекції, не знаю; здається, що ні. Ближчою до правди мені видається поголоска, яку повторював хтось у Дрогобичі, що він займався пошуком для письменства, але й тут я з власного спостереження нічого не можу сказати.
Чи він пив? І цього не знаю. П’яним я його не бачив ніколи, перегару від нього не відчував так само, як і цинічних розмов, у яких люблять тішитися п’яниці його віку. З якої причини його усунули зі служби – коли правдива ця моя здогадка – не можу придумати. Що він нічого не вкрав, про це свідчила його бідність; що не пропив ані не програв у карти, за цим промовляла відсутність будь-якого сліду пияцтва та та молодіжна свіжість і наївність духу, що виявлялася в його розмовах і так приваблювала до нього наші молодечі серця. Та, коли й були якісь плями в його минулому, в будь-якому разі, він дав доказ надзвичайної сили духу, скинувши з себе всі давні “шкаралущі”, спустившись із сином на саме дно бідності і ходячи по тому дну так безжурно та безпристрасно, допомагаючи синові вибитися вгору.
Здавши матуру, я переїхав до Львова на університет і залишив обох Лімбахів у Дрогобичі. Через рік ми знову зустрілися у Львові. Вони знову жили обидва в убогій, голій, жалюгідній халабуді на Академічній вулиці. Старий Лімбах був такий самий, як у Дрогобичі, бідно одягнений і безжурний, завжди чимось зайнятий, та завжди готовий відірватися від того заняття для нескінченних розмов про літературу та естетику. Молодший Лімбах був слухачем університету, мав дуже добрі лекції в одного з університетських професорів – перед ним стелилася дорога до життя, хоч, правда, повного праці, але достатнього та впорядкованого, далекого від тієї пролетарської убогості, до якої так звик його батько.
— Ну, що чути? Як живете? Що нового читаєте? — Такими питаннями привітав мене старий Лімбах, коли ми зустрілися раз на вулиці. — Заходьте до мене, поговоримо.
І нам було про що говорити. Я тоді захоплювався “Дѣтствомъ, отрочествомъ и юностью” Толстого та першими романами Золя, що вийшли в російських та польських перекладах (німці ще тоді, 1876 року, не знали й не перекладали цього письменника). Я вже знав дещо про нові літературні покликання, про реалізм і натуралізм, про соціальне питання та соціалізм, і намагався зацікавити цим усім Лімбаха. На жаль, російською читати він не вмів, а польський переклад першого тому “Ругон-Маккарів” прочитав.
— Той пан Золя… Золя… ну, ну, він добре пише, добре пише, — мовив він, віддаючи мені книжку. — Але він злий! Він лютий! Чого він такий злий? Кожен його опис – то бомба. Кожен діалог – то ніж у серце. Чого він так сердиться на весь світ?
Я відповів йому, що не можу розгледіти такої сердитості у Золя.
— Не можете розгледіти? Е, ви цього не розумієте. Він мусив дуже бідувати, його мусила наскрізь перепалити заздрість.
Я усміхнувся такій здогадці.
— Адже й ми з вами бідували —
— Е, що, не кажіть! — буркнув він, і вперше я почув у його словах якусь гірку, сердиту ноту. — Не можна так казати: “ми з вами”. Що ви порівнюєте себе зі мною? Ви жили бідно, але не бідували. Розумієте? Це величезна різниця. Жили в бідності, але рівно, правильно, не знаючи іншого життя, отже, не знаючи ані заздрості, ані того, що одного дня не знатимеш, що їстимеш, де будеш наступного дня. Це означає бідування. Ви щаслива людина. Ви жили бідно, але не бідували. То ви й не можете тут, у цього пана Золя, почути цю ноту.
— Але ж власне в ньому хвалять і дивуються його об’єктивності, незрівнянній вірності його описів та спостережень, його повній правдивості — процитував я.
— Дурниця! Дурні формули! Für die Katz! — буркнув Лімбах. — Правдивість! Що таке правдивість? Правда, абсолютна правда недоступна для нас. Кожен бачить лише те, що йому дозволяють бачити його очі, і бачить так, як заставлені й зафарбовані ці очі. У одного вони зафарбовані на зелено, то й бачить він усе в весняній зелені; в іншого – на червоно, то й бачить усе в огнистому сяйві. А у пана Золя вони зафарбовані на жовто, то й бачить він усе жовте, як салон його старої Руґоніхи. Ні, волію Діккенса. Той і розважить, і нажахає, а цей, мов розбійник, вирветься чортзна-відки, і хапає за горло й душить. І навіщо? За що? Що я йому винен?
Ще з дрогобицьких часів Лімбах жваво цікавився моїми літературними спробами; не диво, що зацікавився й тепер.
— Що нового пишете?
Я відповів йому, що задумав у низці дрібних нарисів та сцен змалювати ту частину галицького суспільства, яку встиг досі пізнати.
— Machen Sie aber mich nicht unsterblich! (Але не зробіть мене безсмертним!) — пожартував він, сміючись. А потім додав:
— Ну, покажіть, як ви беретеся до цього. Хочу бачити, що ви перейняли від цього пана Золя. (Не знаю чому, може, зі своєї вродженої нелюбові до французів, Лімбах завжди називав Золя якось уїдливо “пан Золь”, мабуть, прикриваючи тією уїдливістю симпатію, яку в глибині душі відчував до цього письменника).
Наступного разу я приніс і прочитав Лімбаху свою “Лесишину челядь”. Початок сподобався йому.
— Гарно, гарно, — бурмотів. — Є певна мелодія, є й пластика, і невеликий чуттєвий підклад. Ну, ну, далі!
Але коли я дочитав до кінця, він насупив брови.
— Навіщо ви зіпсували ідилію? Початок обіцяв ідилію, а ви наприкінці набовтали якогось квасу.
Я сказав, що в мене зовсім не було наміру писати ідилію, що я хотів зобразити на папері профілі кількох осіб, яких я знав у дитячих роках.
— Für die Katz! — сердито мовив Лімбах. — Кому яке діло до того, чи ви знали цих людей, чи ні? А ви з початку заохочуєте, розігріваєте нас своїм малюнком природи, ми виходимо в чистих сорочках грітися на сонечку, а ви тоді – бух! – на нас холодною водою. І навіщо? Що вам з того буде? Це нечемно і… і нелояльно. Це зловживання довірою!
Я почав пояснювати, та не переконав старого.
— Ні, без потреби ви беретеся наслідувати цього пана Золя! Без потреби. Він не доведе вас до добра, шукайте свою власну дорогу!
У половині того року мене заарештували. Лише через рік, навесні 1878 р., я знову побачився з Лімбахом. Він був якийсь стриманий у розмовах зі мною; я рідко міг застати його вдома, та й розмови наші вже не були такими вільними та наївними, як раніше. Якась тінь лежала між нами.
Одного разу я попросив у Лімбаха дозволу отримати кілька листів з-за кордону на його ім’я, бо листи, адресовані на моє ім’я, зникали. Не вагаючись, він дозволив, але, отримавши один лист із Женеви, так перелякався, особливо коли, відчинивши його, не зміг нічого прочитати, що був готовий бігти з ним до поліції. На щастя, я надійшов ще вчасно і врятував листа. Старий Лімбах ніби засоромився свого переполоху, коли я для заспокоєння прочитав йому лист і переконав його, що його зміст був цілком невинним. Та все ж я одразу написав куди слід, щоб на ім’я Лімбаха листів більше не надсилали. Як же боляче мені стало, коли кілька днів по тому я побачив, як старий Лімбах, помітивши мене здалеку на вулиці, квапливо перейшов на інший бік вулиці і пішов, відвернувшись у протилежний бік, аби не зустрічатися і не вітатися зі мною! Я тоді вже на власній шкурі пізнав різницю між бідністю й бідуванням, пізнав і те почуття, якого раніше не міг почути на дні жовчних описів Золя. Я більше не зустрічався з Лімбахом.
Через рік він із сином виїхав до Кракова, де його син закінчив університет. Там старий Лімбах і помер, і я більше його не бачив.
1–3 травня 1903.
__________________
* Тепер він живе у Львові на посаді гімназійного вчителя.
[Малий Мирон та інші оповідання. Львів, 1903, с.129–161]
27.08.2026
До теми
- Мої знайомі жиди
- Гірчичне зерно
- Мій злочин
- Згадуючи маму Асю (Іванну) Франко
- Заньківчанська «Балада про украдене щастя»
- «Гомін волі» Франкової поезії
Поширити
Zbruč
1651-й день війни Росії в Україні. Хроніка
ОНОВЛЮЄТЬСЯ
ЗСУ продовжують рішуче давати відсіч спробам росіян просунутися вглиб нашої території, завдаючи їм вогневого ураження і виснажуючи бойовий потенціал; минулої доби відбулося 210 бойових зіткнень, найбільше – на Покровському напрямку (45 атак).
01.09.26 | | Україна
Пам’ять недобита
Олеся Ісаюк
Пам’ять стає основою збереження особистості в умовах постійного насильства тоталітаризму. Історія у зоні особливої уваги – це і вирізняє «Пісню бризів» серед текстів її жанру
30.08.26 | | Україна
Переписуючи різдвяну історію
Михайло Сеньків
Від тіла profanum до тіла sacrum: то є такий час, що у ньому свідомість з одного боку здійснює ревізію усіх минулих міфів, з іншого боку, перевинаходить власний шлях образотворення та оповіді, опираючись в тому числі і на християнські коди.
30.08.26 | | Штука
Малярство Ірини Фартух
На виставці представлено твори в жанрах пейзажу, натюрморту та сюжетно-алегоричної композиції. Спираючись на академічні засади, авторка виробила впізнаваний творчий почерк, залишаючись відкритою до експериментування.
30.08.26 | | Штука
Смерть за ґратами
Віталій Портников
Можна добитися справедливості для злочинця – але не можна змінити країну і суспільство, якщо самі громадяни не бажають таких змін.
30.08.26 | | Дискурси
«UKRAFT 2026»: Третя міжнародна зустріч митців
«UKRAFT 2026»: різні країни, різні художні мови, різні техніки, але спільна підтримка України в її боротьбі за свободу, збереження культури та ідентичності. І незмінна віра в силу мистецтва.
29.08.26 | | Штука
Голос України у світі: скрипалька Соломія Івахів презентує альбом «Music of Resilience»
Реліз збірки, до якої увійшли, зокрема, нові твори українських композиторів, присвячені війні в Україні, відбувся на всесвітньовідомому лейблі NAXOS
29.08.26 | | Штука
Ще зливи будуть
Василь МАХНОУ
підготовці до осінніх втрат:найперший в черзі – вересневий сад,а потім ти – із відчуттям провини,із відчуттям минущості й зими
29.08.26 | | Дискурси