Передмова
Творчість видатного українського митця Івана Франка нерідко привертає увагу дослідників, які прагнуть осягнути глибину його літературної спадщини. Особливий інтерес викликають його слова, адресовані Михайлу Драгоманову 26 квітня 1890 року: «Про свої новелли скажу тілько одно, що майже всі вони показують дійсних людей, котрих я колись знав, дійсні факти, на котрі я дивився або про котрі чув від свідків, малюють крайобрази тих закутків нашого краю, котрі я, як то кажуть, переміряв власними ногами. В такім розумінню – всі вони частки моєї автобіоґрафії». Одначе, глибше розуміння автобіографічності його творів, як прозових, так і поетичних, можливе лише через аналіз його епістолярної спадщини, особистих спогадів та свідчень сучасників.
До вже опублікованих спогадів Франка додається цінний автобіографічний фрагмент, присвячений його знайомству з представниками єврейської громади до вступу до Львівського університету. Цей рукопис, що зберігається в архіві Франка під номером 448, був виявлений серед інших його неопублікованих робіт німецькою мовою, призначених для віденського часопису „Die Zeit“. Серед них — „Römische Eindrücke“, „Symptomatisches aus Russland”, „Da steckt’s!“ та „Meine jüdischen Bekannten“.
Листування редакції „Die Zeit“ стосовно статті „Римські вражіння“ містить такого листа: „Відень. 27. квітня 1904. Високоповажаний Пане Докторе! Переданий нам ввічливо фейлетон „Римські вражіння“, на жаль, не надається для нас і відсилаємо при цьому рукопис із нашою найкращою подякою. Навпаки, знамениту новелю „Хома з серцем і Хома без серця“ прочитали ми від початку до кінця з великим задоволенням і прийняли її дуже радо. Поручаємося Вам із висловом глибокого поважання – редакція фейлетонів щоденника „Die Zeit“. Заллєн“. Згадана новела була опублікована у додатку до недільного випуску часопису 19 червня 1904 року.
Щодо статті „Симптоматичні явища з Росії“, жодних архівних слідів не виявлено. Стаття „Нечиста справа“ („Da sfeckt’s!) була відправлена 11 травня 1906 року. Можливо, саме відмова у публікації цієї роботи спонукала Франка відмовитись від надсилання спогадів „Мої знайомі євреї“. Невикінчений рукопис свідчить про його незавершеність.
У своїй статті-спогаді Франко зазначає, що написав її замість запропонованої йому статті про галицьке єврейство. Ймовірно, причиною такого прохання редакції стала його раніша публікація „Ein Warnungssignal“ (Пересторога) у часописі „Die Zeit“ (№ 253, 13 червня 1903 р.). До цього матеріалу належить лист одного з видавців, доктора Гайнріха Каннера: „Відень, 18. червня 1903. Вельмишановний Пане Докторе! Перш ніж я зміг надрукувати Вашу статтю про жидівські переслідування, що грозять у Східній Галичині, уже конфісковано наведену з „Діла“ частину. Та я надрукував Вашу статтю з пропуском цього, як запримітите, і, як чую, стаття мала вже успіх також у тутешніх колах. Дуже тішуся, що знову працюєте для нашого часопису і сподіваюся, що дуже швидко втішите нас рукописами. Також дуже мені приємно, що Ви познайомилися з моїм шваґром, паном Штрогом, що, як знаю, належить до найбільших звеличників Вашого пера. З найкращим привітом Ваш прихильник Каннер“.
Стаття Франка „Пересторога“ („Ein Warnungssignal“) була написана під впливом публікації у часописі „Діло“ (№ 117, 10 червня 1903 р.) під назвою „Осторога!“. Автор статті попереджав українське населення Галичини про невідомих осіб, які, не будучи українцями, поширювали чутки серед селянства та міщанства, закликаючи до антиєврейських дій.
Точний час написання спогадів Франка про його знайомих євреїв із Нагуєвич, Ясениці Сільної та Дрогобича визначити складно. Однак, згадка про нове, перероблене видання його юнацької праці „Boa Constrictor“, що вийшло у 1907 році, може допомогти датувати текст. Враховуючи час, необхідний для переробки та друку, а також інші творчі проекти Франка, можна припустити, що спогади були написані незадовго до або приблизно в той самий час, що й стаття „Da steckt’s!“.
Цей автобіографічний текст має значну цінність для біографії письменника та розуміння його творчого процесу. Зокрема, він розкриває справжнє ім’я вчителя каліграфії з оповідання „Schön-Schreiben“ — Мелько, спростовуючи згадуване у літературі ім’я Валько. Франко також цікаво згадує про те, як у „Boa Constrictor“ він змалював єврея-торговця старим одягом, виведеного з реального життя.
Найбільш значущим у спогадах Франка є акцент на головній причині, яка спонукала його до написання цього твору.
З метою зробити цей цінний спогад доступнішим для читача, пропонується його переклад з німецької мови на українську.
М. Возняк
***
„У житті, як на довгій ниві, ріжне трапляється“, — ця мудра народна приказка якнайкраще описує непередбачуваність людської долі. Ми йдемо своїм шляхом, долаючи перешкоди, що виринають наче каміння з-під леміша плуга, ранячи та випробовуючи нас. Часом ці перешкоди — це відлуння давніх культур, забутих зв’язків, що раптово постають перед нами. Ми замислюємось над ними у буденній праці, та йдемо далі. Але бувають моменти, коли корисно й приємно зібрати ці випадкові знахідки, ці думки, упорядкувати їх і осягнути з висоти пташиного польоту, подивитися на них з нової перспективи.
Образ орача, що своїм лемешем вириває з землі дивовижні артефакти — від доісторичних черепків та кам’яних сокир до уламків грецьких ваз, арабських монет чи середньовічних обладунків, — завжди постає в моїй уяві, коли я намагаюся впорядкувати спогади про євреїв, яких знав у дитинстві, та з’ясувати їхній образ. Галицьке єврейство, з його культурно-історичним та етнопсихологічним розмаїттям, є настільки унікальним феноменом, що його важко осягнути як сторонньому спостерігачеві, так і тому, хто живе в його середовищі. Кожен бачить лише частину цілого, маючи свої власні цінності та сприйняття.
Тому, відповідаючи на прохання видавця цього часопису написати статтю про галицьких євреїв, я мусив визнати, що не відчуваю себе достатньо компетентним для такого завдання. Однак, я радо погоджуся поділитися особистими спогадами та роздумами щодо євреїв та їхніх справ, як скромний внесок у розуміння галицького єврейства. Це особливо актуально, зважаючи на те, що у своїх оповіданнях та поезіях я часто звертався до єврейських типажів та мотивів, що викликало звинувачення в антисемітизмі з одного боку, та в філосемітизмі — з іншого. На всі ці закиди можу відповісти одне: я змальовував лише те, що бачив і пережив, як я це розумів. І прагнув завжди бачити в євреї, так само як в українцях, поляках чи циганах, — людину і лише людину.
Народившись у сільській хаті та виростаючи в українському селі, я зберіг небагато спогадів про євреїв з раннього дитинства. Один з найперших — це сцена, коли моя мати принесла з села кілька жидівських пасок від шинкарки.
– Діти, – гукнула мати до мене й моїх братів та сестри, – дивіться, що дала мені для вас Сура.
Вона розламала сухі коржики й роздала нам.
– Їжте, це жидівська „паска“. Правда, люди кажуть, що в ній є кров християнських дітей, але це дурниця.
Це було перше яскраве враження з мого дитинства про євреїв. Одночасно, це була перша згадка про байку про кров. Мати висловила свою думку спокійно й рішуче, змусивши нас здивовано розплющити очі, без звичного жаху, який часто охоплює старших і більш освічених людей. Вона також наочно продемонструвала, що не вірить у байку про кров, споживаючи разом з нами принесені шматки хліба. Я помітив, що байка про кров, хоч і широко відома в українських селах (адже про неї проповідувало православне духовенство ще з XII століття!), сприймається селянами як вигадка. Вона не викликає глибоких емоцій чи фанатичної ненависті, на відміну від того, що я спостерігав у містах Східної Галичини. Міщани, здається, більш віруючі, вважають, що знають більше за обмеженого селянина, але їхні знання часто обмежуються забобонами, що передаються віками та підсилюються різними джерелами.
Село, де я народився, насправді є частиною більшого села, групою будинків, розташованих осторонь, — так звана Слобода. Тут не було шинку, а отже, і євреїв. Першим євреєм, якого я бачив частіше, був старий Фавель, торговець з Дрогобича, який щороку кілька разів приходив до нашого дому купувати щетину, блам та інші сировинні продукти. Йому було близько 50 років, це був худорлявий чоловік, типовий єврей-пролетар, з приязним, меланхолійним обличчям. Ми, діти, трохи його боялися, хоча він ніколи не забував звернутися до нас ласкаво. Його довгий, зігнутий ніс, рідка руда борода, довгі, закручені „пейси“ робили його в очах наших односельців втіленням потворності. Так Фавель, мабуть, став героєм приказки: якщо дівчина відмовляла хлопцеві, той глузував: „Ага, вона чекає на Фавля“. Однак, глузували з Фавля лише пошепки, а щоб йому особисто хтось сказав щось неприємне (окрім звичайних жартів під час торгу за ціну, на які Фавель відповідав взаємністю, не ображаючись), — такого я не можу пригадати.
Окрім Фавля, до нас періодично приходили й інші євреї. Це були так звані „димкарі“ — ремісники, які за допомогою вирізьблених з дощок зразків, валка та своєрідної друкарської фарби створювали примітивні візерунки на грубому білому полотні. Це полотно з візерунками („димка“) використовували переважно для виготовлення спідниць, які носили у робочі дні, а лише в неділі та свята переходили на барвисті міські тканини. Звісно, ми, діти, з великою цікавістю та подивом спостерігали за роботою цих примітивних майстрів. Пізніше, у Дрогобичі, я мав нагоду ближче познайомитися з побутом такого „димкаря“ і бачив його влітку, коли через польові роботи його ремесло зупинялося. Тоді він займався іншою справою — мозольним вирізуванням тих самих зразків на дошках.
Нарешті, варто згадати ще одну картину, яка яскраво залишилася в моїй пам’яті з того часу. Це образ іншого єврея-торговця, який на маленькому однокінному возі їздив по селах, голосно вигукуючи: „Міняй онучі, міняй!“ — приваблюючи селян і селянок, дівчат, дітей та дорослих до цікавої обмінної торгівлі. Він збирав полотняні лахміття (вовна та бавовна виключалися), які використовувалися для виготовлення паперу. В обмін він давав дрібні ножі, голки, нитки, бісер, наперстки, стрічки тощо. Цікаво, що селяни віддавали речі, які, здавалося, не мали для них майже жодної цінності, а про справжню ринкову вартість яких навіть не здогадувалися. Натомість отримували предмети, які, хоч і мали якусь грошову вартість, але все ж таки були менш цінні. Той факт, що при цьому активно торгувалися, а селяни, і особливо селянки, висували абсолютно необґрунтовані вимоги, робив цю сцену досить комічною. У своїй новелі „Boa Constrictor“, німецький переклад якої був опублікований у віденській „Arbeiterzeitung“, я спробував змалювати переїзд такого торговця лахміттям поблизу Дрогобича.
У шестирічному віці я переїхав з батьківського дому до сусіднього села Ясениця Сільна, де почав навчатися в народній школі. Саме тут я вперше ближче зіткнувся з євреями. У школі було двоє хлопчиків-євреїв, синів місцевого шинкаря, які стали моїми однокласниками. Обидва були міцними, веселими хлопцями, які почувалися цілком комфортно в товаристві сільських дітей. Зі старшими учнями вони жартували й гралися як з рівними, а з молодшими — кепкували або ж протегували. Загалом, вони були значно розвиненішими за інших учнів. Це було цілком природно, адже, крім обов’язкових шкільних предметів, вони вдома вивчали ще дещо, і їх неможливо було побачити на вулиці чи в полі у вільний час або у вихідні. Старший з них, Аврамко, кремезний хлопець, був моїм особливим захисником, бо я, будучи малим і надзвичайно сором’язливим, часто зазнавав знущань від інших учнів. Аврамко був надзвичайно жвавою натурою. Уже тоді, коли ми, інші учні, ще мріяли про дитячі ігри, він готувався до практичного життя і через два роки поїхав до Борислава заробляти на хліб. При цьому він був другом природи, особливо любив птахів та риболовлю. У цих його поетичних захопленнях я став його спільником і товаришем. Ми блукали полями, ловили молодих перепілок та диких качок, уважно досліджували всі калюжі струмка, що протікав через село, шукаючи великої риби — плітки або …. ²), на яку ми потім систематично полювали руками або саморобними сітками.
Після двох років навчання в сільській школі я переїхав до Дрогобича, до так званої нормальної школи, якою керували ченці Василіяни. Тут також навчалося багато євреїв, але отці тримали їх окремо, тому ми не могли безпосередньо спілкуватися. Вони також трималися осторонь від нас, переважно розмовляючи незрозумілим для нас жаргоном. Таким чином, ми, хоч і навчалися в одній класі, майже не знали одне одного. Проте, з того часу мені запам’яталася одна напівкомічна, напів обурлива сцена: вчитель каліграфії, якийсь Мелько, світська людина, жорстоко побив малого учня-єврея за те, що той писав усі числа та літери справа наліво. Я змалював цю сцену у своєму нарисі „Schön-Schreiben“.
Лише в гімназії я мав можливість ближче познайомитися з кількома товаришами-євреями. Перш за все, згадую Ісаака Тіґермана. Він був найкращим математиком у нашому класі й пройшов через усю гімназію як один із найвидатніших учнів. Це була надзвичайно шляхетна натура, щира та поважна у поведінці, з винятково ніжними почуттями. Він ніколи не дозволяв собі грубих жартів чи дотепів, не мав жодного сліду цинізму, який виявлявся у більшості інших учнів, особливо в період пробудження статевої зрілості. Він користувався загальною повагою як серед товаришів, так і серед учителів завдяки своїм знанням та старанності. Він приватно вивчав англійську та французьку мови і готувався до купецької справи. Не знаю, чому пізніше він змінив свої плани і обрав правничу кар’єру. Отримавши ступінь доктора, він став адвокатом у Дрогобичі і помер там через кілька років. Варто зазначити, що в дрогобицькій гімназії того часу (1867–1875) серед молоді не спостерігалося жодних слідів національного чи конфесійного антагонізму, який тепер розквітнув внаслідок полонізації. Гімназія саме тоді втрачала свій німецький характер; більшість учителів проходили практику ще в німецькій гімназії, деякі лише з трудом могли викладати польською. Центральна влада у Львові всіляко намагалася якомога швидше усунути ці залишки німецької системи і замінити їх людьми, які думали б по-польськи, патріотично. Те, що ці патріоти часто були набагато гіршими педагогами, нерідко нетямущими і просто людьми, наділеними слов’янською лінивістю, мало проявитися лише пізніше і стати загальним нещастям галицького середнього шкільництва.
Варто визнати, що вже тоді українсько-польський антагонізм був помітний, але він виявлявся лише в більш чи менш гарячих дискусіях про історію чи літературу. Окремих студентських організацій не було; тоді не було ще жодного сліду взаємного шпигунства та доносів, що зараз процвітає в багатьох галицьких гімназіях, зокрема під виглядом Маріанських солідарій, які організовували катехизацію для римо-католиків.
Єврейські учні не втручалися в ці дискусії і трималися осторонь національного антагонізму. Тоді не було обов’язковим для євреїв проявляти себе польськими патріотами. Навпаки, деякі з них записувалися на українську мову та літературу, що в польських гімназіях не були обов’язковими предметами. Однак, зазвичай вони не досягали значних успіхів у цій науці і покидали її через одне-два півріччя, певно, головним чином через бездушний і недбалий спосіб викладання, яким загалом славився цей предмет у галицьких гімназіях.
Серед єврейських учнів, які навчалися разом зі мною в дрогобицькій гімназії, хоч і не в одному класі, були й ті, хто згодом здобув добру славу в мистецтві та науці. Там був Моріц Ґотліб, майбутній талановитий художник, близький родич мого товариша Ісаака Тіґермана, якого, як і цього, забрала передчасно смерть. Там був Л. Монат, публіцист, який зараз живе у Відні. Там був Лев Штернбах, уже в гімназії — дивовижне дитя філологічних здібностей, нині — визначний грецист і професор Краківського університету. Його батько мав невелику винарню в Дрогобичі, де вечорами часто збиралися студенти старших класів, щоб за келихом вина провести кілька годин у дружній, гучній розмові та співі. Пиятики не було; господар, який зазвичай приєднувався до нас, а особливо щиро радів нашим співам, дбав про те, щоб веселощі не переходили належної межі. Пригадую, як він часом говорив зі мною з невимовною любов’ю та гордістю, навіть зі сльозами на очах, про свого сина, на рік чи два молодшого за мене.
– Дивіться, – говорив він, – його неможливо відірвати від його греків… і він показав мені кілька з цих книг, які я оглядав із подивом. Хоча я вже був у восьмому класі, відмінником, і хоча мене вважали добрим філологом, читання цих, зовсім не включених до гімназійної програми і важких поетів в оригіналі, залишалося для мене бажаним, але недосяжним. Вельми втішений батько невтомно розповідав мені про свого сина, про його старанність, любов до праці та величезну пам’ять. Він не здогадувався, з якою заздрістю я слухав його, адже я, бідний селянський син, рано осиротів, не мав у світі нікого, хто б так щиро і з таким розумінням клопотався про мій успіх.
Потім старий Штернбах просив нас співати. Він дуже любив пісні, особливо українські. Ми, бажаючи зробити йому приємність, заспівали єврейську пісню про балаґулу, яку я навчився від старого „димкаря“ і яку пізніше ввів до звичайного репертуару студентських пісень. Пісня подобалася головно завдяки своєму рефрену, що супроводжувався вигуками візника. Кожну строфу співали солісти, після чого хор підхоплював рефрен. Дві строфи з цієї пісні залишилися мені в пам’яті, і я хочу навести одну з них тут:
Mit vier Lošyky’s³) bin ich heraus,
Stark wie a Kates.⁴)
Keinen Schlug noch
Batsche bedarf’s,
Vün dem Pfiff gajt es.
Der eine bekimmt a Mases –
Er war in meinen Jahren,
Der andere bekimmt a Chases,
Ech hob mit Nischt zü fuhren
Finsterer Bałygułe,
Dein Erwejerb ist kein Schatz,
Möchst dü spieln die grösste Rolle,
Bist wie a schluf Katz.⁵)
Aj-daj-daj-daj-daj, daj-da, daj-da, daj-da, daj.
Wjou! Hajta! Tprrru!
Радість пана Штернбаха була величезна; він також знав цю пісню і сам підспівував нам. Коли ми йшли додому, він дав мені на пам’ять повний текст цієї пісні, який він мав у копії латинськими літерами. На жаль, я пізніше загубив цей цікавий запис.
Оскільки в Дрогобичі мені доводилося заробляти на життя репетиторством, а найбільшу частину моїх учнів становили євреї, я мав можливість глибше зазирнути в єврейський родинний побут. Мені, добре обізнаному з селянським життям, що ґрунтувалося на батьківському авторитеті та дитячій слухняності, тут вперше постала інша картина: батько був набагато ближчим, щирішим до своїх синів та членів родини. Старший брат, в інтересах, прагненнях та планах якого так чи інакше брали участь усі члени родини. Щось тепле повіяло на мене з малих, повсякденних сцен, свідком яких я був; я порівнював їх у душі з аналогічними подіями в селянській родині і відчував, що переді мною щось набагато вище, тип вищої культури. А оскільки я одночасно мав нагоду ближче познайомитися з родинним життям християнських міщан, то дійшов висновку, що з трьох відомих мені типів родинного життя цей був найнижчим: тут зник патріархалізм селянського життя, але бракувало зв’язку спільних інтересів і традицій, який надає тепла й стійкості єврейському родинному життю. Становище жінки здебільшого падало до рівня служниці, зв’язок між батьками та дітьми, загалом, був розірваний — словом, життя середнього міського стану християнської віри справляло на мене гнітюче, часто відразливе враження. Як репетитор менш талановитих учнів, я дуже добре бачив і розумів, що в єврейській родині, навіть найбіднішій, усе працювало разом для того, щоб полегшити роботу синові, який навчається, та мені — полегшити мою роботу. Натомість у християнських домах я бачив головним чином повну байдужість до праці юнака, у разі невдачі — безглузду суворість, навіть жорстокість щодо нього, а дуже часто й намагання якомога більше утримати з мого малого та важко заробленого гонорару.
Ще одна єврейська постать виринає в моїй пам’яті з часів мого навчання в гімназії — маленький, заможний, завжди усміхнений і завжди готовий кредитувати студентський кравець. Як його звали, я вже не пам’ятаю — ми знали лише його прізвище — Меґальойс. Це прізвище він отримав завдяки кумедному непорозумінню. Він прийшов на одну студентську квартиру, щоб несподівано застати недбайливого платника у його власному лігві. Він не застав бажаного, але знайшов іншого, який, ходячи туди-сюди по кімнаті, вивчав напам’ять відміни прикметника „меґас, меґалє, меґа“. Кравець постояв хвилину в кімнаті, прислухаючись до дивного тарабарщини, а потім втратив терпець і пішов. На вулиці він зустрів свого клієнта і сказав йому:
– Ах, пане Н., я був у вас на квартирі. Та ви маєте там неввічливого товариша! Він навіть не привітав мене.
– Хто він?
– Ах, чи я знаю? Пан Меґальойс – так він себе назвав. А як я дивлюся на нього, він каже до мене: меґай! Тоді я відійшов.
Ще того ж дня вся гімназія сміялася з неввічливості того студента, а наш кравець отримав почесне прізвисько Меґальойс. Спочатку він протестував, потім звик до нього і зрештою дійшов до того, що в спілкуванні зі студентами майже забув своє справжнє прізвище і називав себе лише Меґальойс. Бувало часто, що він підходив цілком непроханий до незнайомого студента, якого бачив на вулиці в подертому сурдуті або взимку в легкій накидці, і коротко казав йому:
– Ну, пане, я Меґальойс. Чому ви не приходите замовити новий сурдут?
– Не маю грошей, пане Меґальойс.
– Що гроші? Ви самі – гроші. Кращі за гроші. Скільки можете платити на місяць?
– Найбільше два гульдени.
– Ну, то за шість місяців сплатите свій борг. Приходьте тільки, не личить студентові ходити в такому сурдуті.
Не знаю, чому він розорився повністю, — але він мусив розоритися, бо було дуже багато студентів, які дуже несумлінно сплачували свої борги Меґальойсу.
Час мого навчання в нормальній школі та гімназії в Дрогобичі збігся з першим розмахом видобутку нафти та нафтового воску в сусідньому Бориславі. Ще дитиною в батьківському домі я чув розповіді про багато дивних і страшних історій про Борислав та тамтешні нафтові копальні. Пізніше я багато разів ходив пішки з Дрогобича до Борислава і навіть у Дрогобичі міг уважно спостерігати за життям бориславських робітників, підприємців і спекулянтів. Першу велику пожежу, що в 1871 або 1872 році знищила багато копалень і сировинних продуктів, я міг спостерігати щодня і щоночі (вона тривала три дні) з дрогобицької гори, а про її сумні наслідки для багатьох дрібних підприємців, які втратили все своє майно, дізнався пізніше з численних оповідань. Про великих підприємців, що з’явилися тоді, Лінденбаума, Ґартенберґа, Крайсберґа та інших, розповідали різні історії. Все це захоплювало мою уяву, а коли через кілька років після складання іспиту зрілості я навчався у Львівському університеті і потроху ознайомився з сучасними соціальними та економічними явищами та доктринами, я задумав обробити ці мої переживання та враження в низці нарисів, новел і романів під спільною назвою „Борислав“. Цей план значно перевищував мої тодішні сили, але в той час я написав своє оповідання, яке критика визнала моєю першою не зовсім незначною роботою, а саме вже згаданого „Boa Constrictor”. Що нового було в ньому для української літератури, — це був саме факт, що герой оповідання був євреєм, і що цей єврей був змальований „цілком як людина“, без жодного сліду звичайної в тогочасній українській (а також і польській) літературі карикатуризації (або ідеалізації, яка також є карикатуризацією в протилежному напрямку). Наскільки мене самого не задовольняє тепер ця моя юнацька праця, покаже нове, перероблене видання українського оригіналу.
Зі складанням іспиту зрілості закінчується перший етап мого життя. Я покинув Дрогобич і вступив до університету у Львові. Тут, протягом перших двох років навчання, я майже не мав близьких стосунків з євреями; на філологічних курсах, які я відвідував, не було жодного єврея; решта мого життя проходила в українських студентських товариствах, де також не було євреїв. Але незабаром несподіваний удар долі кинув мене в зовсім іншу сферу життя і дав мені повну нагоду пізнати людське, також єврейське життя з зовсім іншого боку.
_____________
¹) Заможний крамар.
²) В оригіналі тут пропущено слово, очевидно, для подальшого доповнення.
³) Українське слово „лошак“ означає самця молодого коня, або загалом молодого коня.
⁴) По-українськи і по-польськи „кат“ — людина, що виконує смертний вирок; „сильний, як кат“ — українською. Початком слова „ruthe“ закінчується друга нота Франка із вказівкою „reite“, але на другому боці аркуша тексту немає.
⁵) Спробую передати цей текст українською: „Вибрався я чотирма кіньми, немов катами; не потребують ні удару, ні батога, на сам свист летять. Один дістає пархи – він був у моїх літах – другий дістає нежиттю, мені нема чим їхати. Бідолашний візник, твій заробіток — ніякий скарб; ти міг би відігравати дуже велику роль, але залишився з сонними мріями кота“.
[Діло, 1936, № 117–110 (28–30 травня)]
27.08.2026
До теми
- Мої знайомі жиди
- Гірчичне зерно
- Мій злочин
- Згадуючи маму Асю (Іванну) Франко
- Заньківчанська «Балада про вкрадене щастя»
- «Гомін волі» Франкової поезії
Поширити
Збруч
1651-й день війни Росії в Україні. Хроніка ОНОВЛЮЄТЬСЯ
ЗСУ продовжують рішуче давати відсіч спробам росіян просунутися вглиб нашої території, завдаючи їм вогневого ураження і виснажуючи бойовий потенціал; минулої доби відбулося 210 бойових зіткнень, найбільше – на Покровському напрямку (45 атак).01.09.26 | | Україна
Пам’ять недобита
Олеся Ісаюк
Пам’ять стає основою збереження особистості в умовах постійного насильства тоталітаризму. Історія у зоні особливої уваги – це і вирізняє «Пісню бризів» серед текстів її жанру30.08.26 | | Україна
Переписуючи різдвяну історію
Михайло Сеньків
Від тіла profanum до тіла sacrum: то є такий час, що у ньому свідомість з одного боку здійснює ревізію усіх минулих міфів, з іншого боку, перевинаходить власний шлях образотворення та оповіді, опираючись в тому числі і на християнські коди.30.08.26 | | Штука
Малярство Ірини Фартух
На виставці представлено твори в жанрах пейзажу, натюрморту та сюжетно-алегоричної композиції. Спираючись на академічні засади, авторка виробила впізнаваний творчий почерк, залишаючись відкритою до експериментування.30.08.26 | | Штука
Смерть за ґратами
Віталій Портников
Можна добитися справедливості для злочинця – але не можна змінити країну і суспільство, якщо самі громадяни не бажають таких змін. 30.08.26 | | Дискурси
«UKRAFT 2026»: Третя міжнародна зустріч митців
«UKRAFT 2026»: різні країни, різні художні мови, різні техніки, але спільна підтримка України в її боротьбі за свободу, збереження культури та ідентичності. І незмінна віра в силу мистецтва.29.08.26 | | Штука
Голос України у світі: скрипалька Соломія Івахів презентує альбом «Music of Resilience»
Реліз збірки, до якої увійшли, зокрема, нові твори українських композиторів, присвячені війні в Україні, відбувся на всесвітньовідомому лейблі NAXOS29.08.26 | | Штука
Ще зливи будуть
Василь МАХНО
підготовці до осінніх втрат: найперший в черзі – вересневий сад, а потім ти – із відчуттям провини, із відчуттям минущості й зими29.08.26 | | Дискурси