Володимир Івасюк: мелодія, що промовляє крізь віки
24 квітня 1979 року стало чорною сторінкою в історії української музичної культури. Цього дня безслідно зник Володимир Івасюк – композитор, музикант, чия творчість стала символом цілої епохи, а його доля – однією з найтрагічніших таємниць ХХ століття. Лише згодом, 18 травня, у лісі неподалік Брюховичів знайшли його тіло, обірване невимовною бідою. Офіційна версія слідства – самогубство – не змогла вгамувати сумнівів та обурення в серцях мільйонів, які плекали надію та любов до митця.
Перші акорди долі
Народившись 4 березня 1949 року в мальовничому Кіцмані на Буковині, Володимир успадкував від батьків, Михайла та Софії, не лише любов до знань, а й глибоке почуття рідної культури. Батько, багатомовною душею та пером, залишив по собі значний літературний доробок, а його молоді роки, сповнені прагнення до освіти, позначені гірким досвідом ув’язнення за спробу перетнути кордон. У цьому будинку, де панував дух інтелекту та творчості, юний Володимир з п’яти років почав вбирати в себе чари музики, опановуючи скрипку під пильним оком педагогів. Його шлях проліг до Київського музичного ліцею імені Миколи Лисенка, де він заглиблювався у світ альта, проте хвороба змусила його повернутися до рідних країв, де його піаністичні здібності розкрилися під скромним дахом музичної школи.
Від робітничих кроків до музичних висот
Переїзд до Чернівців у 1966 році відкрив нову сторінку в житті Володимира. Однак, його шлях до медицини виявився нетривалим – перший же день навчання в медичному інституті став для нього останнім, адже випадковий інцидент з бюстом Леніна, в якому він брав участь разом з однокласниками, призвів до відрахування. Перед ним відкрився шлях до робітничої професії токаря на заводі «Легмаш». Та навіть у стінах промислового підприємства талант Івасюка не згас. Він очолив заводський хор, який під його керівництвом здобув перемогу на обласному конкурсі. Саме тут, на заводі, народилася музика до «Відлітали журавлі», що принесла йому першу премію. Цей успіх, а також позитивна рекомендація з місця роботи, дали змогу Володимиру відновити навчання в медичному інституті. Паралельно, його музична душа знаходила вихід у виступах ансамблю пісні й танцю «Трембіта», де він майстерно грав на скрипці, а також у заснуванні камерного оркестру при виші.
«Червона рута»: магія мелодії
1970 рік став роком народження шедеврів, які назавжди вписалися в український культурний код – «Червона рута» та «Водограй». 13 вересня того ж року, у прямому ефірі телепрограми «Камертон доброго настрою» з Оленою Кузнецовою, Володимир Івасюк уперше представив ці пісні чернівецькій публіці. Магія «Червоної рути» не залишила його байдужим, і три роки він присвятив пошукам її таємниці. Корені назви він відшукав у старовинному виданні «Коломийки» 1906 року, де згадувалася «червона рутонька». Прагнення розкрити глибини легенди привело його до Етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка, де він знайшов скарби фольклорних матеріалів. Мандри гуцульськими селами, розмови з місцевими мешканцями, запис коломийок та легенд про чар-зілля, що символізує чисте кохання, – усе це лягло в основу безсмертної пісні.
«Пісня-71»: тріумф української душі
Плідна співпраця з гуртом ВІА «Смерічка», зокрема з його зірками Назарієм Яремчуком та Василем Зінкевичем, подарувала світові такі перлини, як «Я піду в далекі гори», «Пісня буде поміж нас», «Залишені квіти». Цей унікальний тандем геніального композитора та неперевершених виконавців сягнув апогею на першому всесоюзному фестивалі «Пісня-71». Троє молодих митців, одягнені в колоритні карпатські строї, на сцені «Останкіно» пролунали українською мовою з «Червоною рутою», підкоривши серця глядачів своєю щирістю, самобутністю та нестримною енергією. Цей виступ став каталізатором шаленої популярності пісні по всьому Радянському Союзу.
«Червона рута» на екрані та спільна творчість із Ротару
У 1971 році на екрани вийшов однойменний музичний фільм, знятий у мальовничій Яремчі. Софія Ротару в образі карпатської дівчини Оксани та Василь Зінкевич у ролі шахтаря Бориса відтворили зворушливу історію кохання, що розгорнулася на тлі відомих мелодій Івасюка. Стрічка стала справжнім гімном українській пісні, а такі композиції, як «Червона рута», «Водограй», «Залишені квіти», звучали з вуст Софії Ротару, з якою у композитора склався особливо плідний творчий союз. 1977 року світ побачив платівку-гігант «Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару», що відкрила нові грані його таланту, представивши слухачам композиції «Пісня буде поміж нас», «Запроси у сни», «Два перстені», «Далина».
На перехресті доль та професій
У 1972 році, за наполяганням батька, Володимир переїхав до Львова, аби отримати «надійну» медичну спеціальність. Проте музика продовжувала кликати його. Того ж року львівська публіка насолоджувалася виконанням пісень Івасюка ансамблем «Смерічка» у театрі імені Марії Заньковецької. Після здобуття медичної освіти, Володимир вступив на композиторське відділення Львівської консерваторії, де створив музику до вистави «Прапороносці» за романом Олеся Гончара. У 1975 році, фільм «Пісня завжди з нами», де прозвучали шість його пісень у виконанні Софії Ротару, став причиною відрахування з консерваторії. Втім, згодом йому вдалося відновити навчання. Цей період був насичений творчими злетами: перемога Ротару на «Сопот-77» з піснею «У долі своя весна», а також успіхи на всесоюзних конкурсах молодих композиторів у Єревані, Москві та всеукраїнському зльоті творчої молоді, що підтвердили його неабиякий талант.
Особисте життя: поезія кохання
Серце Володимира Івасюка було сповнене музикою, але й кохання знаходило в ньому своє місце. У юності його супутницею була Людмила Шкуркіна, учасниця заснованого ним ансамблю «Буковинка», для якої він присвятив проникливу «А мені шістнадцять літ». У Чернівецькому медичному інституті його серце належало Марії Соколовській, солістці «Трембіти». А журналістка Галина Тарасюк надихнула його на створення «Пісні буде поміж нас», хоча їхні шляхи розійшлися. Останні п’ять років життя композитора були пов’язані з російською співачкою Тетяною Жуковою, солісткою Львівського оперного театру. Проте родина Івасюка не схвалювала цей вибір, підозрюючи у жінці подвійні наміри та підозрюючи її у зв’язках із КДБ. Після трагічної смерті композитора, Жукова зникла з публічного простору, виїхавши спочатку до Туркменістану, а потім до Білорусі.
Трагедія, що сколихнула країну
24 квітня 1979 року світ втратив Володимира Івасюка. Зникнення композитора, про яке батьки одразу ж повідомили правоохоронні органи, тривожило душу народу два тижні. Справа була закрита, а 18 травня в Брюховицькому лісі було знайдене його тіло. Версія самогубства, яку намагалися нав’язати, викликала шквал невіри. Адже як міг молодий, сповнений сил та планів митець, звести рахунки з життям? Похорон Івасюка став актом непокори. Попри тиск КДБ, який намагався зменшити кількість присутніх, до Львова з’їхалися тисячі шанувальників. Скорботна процесія, де люди трималися за руки, несла тіло маестро до могили. Багато хто з присутніх зазнав переслідувань, декого було ув’язнено. На Личаківському цвинтарі, де знайшов вічний спочинок Івасюк, до самої могили пильно стежили співробітники КДБ, знищуючи будь-які вияви пам’яті. Лише через 11 років, у 1990 році, дозволили встановити пам’ятник.
Правда, що пробилася крізь мороці
У 2015 році прокурор Львівської області Роман Федик оприлюднив шокуючу інформацію: Володимир Івасюк став жертвою співробітників КДБ. Зібрані докази підтвердили цю версію, а згодом у Генпрокуратурі заявили, що композитора повісили вже мертвим. Дослідники Київського науково-дослідного інституту судових експертиз у 2019 році провели слідчі експерименти, що остаточно спростували можливість самогубства. Результати показали, що Івасюк фізично не міг самостійно скоїти такий акт – для цього потрібна була допомога щонайменше двох осіб.
«Слідчі прокуратури зібрали беззаперечні докази того, що у 1979 році співака Володимира Івасюка вбили співробітники КДБ. Коли тіло улюбленця народу знайшли у Брюховицькому лісі, радянська влада поспішила визнати, що Володимир Івасюк вчинив самогубство. Люди відмовлялися в це вірити. Сьогодні можу заявити, що нам вдалося знайти свідків та беззаперечні докази вбивства Володимира Івасюка працівниками КДБ», – Роман Федик.
«Першим вирішувалося питання, чи міг потерпілий сам залізти на дерево, на висоту гілки 1,7 метра, зав’язати вузол та вчинити самогубство. Другим – чи можливо інсценувати самогубство за допомогою підручних засобів – драбини, підставки тощо, хоча на тому місці нічого подібного виявлено не було. І третє – чи можливо провести інсценування самогубства без застосування цих підручних засобів. І в результаті експерименту було встановлено, що зав’язати вузол та провести інсценування самогубства навіть дуже сильна фізично людина не змогла би. Очевидно, що їй для цього знадобилася б чиясь допомога», – Олександр Рувін, директор Київського НДІ судових експертиз.
Вічна пам’ять
Ім’я Володимира Івасюка навіки закарбувалося в топоніміці українських міст: вулиці та проспекти його імені є в Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Сумах, Дніпрі. Фестиваль «Червона рута», заснований у 1989 році, став справжнім храмом його творчості. У Чернівцях функціонує Меморіальний музей митця. У 1994 році його було посмертно нагороджено Шевченківською премією, а у 2009 році Президент Віктор Ющенко присвоїв йому звання Героя України. Пам’ятник композитору, профінансований Святославом Вакарчуком, прикрашає Львів, а меморіальна дошка на Будинку звукозапису в Києві свідчить про невмирущу пам’ять. Володимир Івасюк залишив по собі спадок, що промовляє крізь віки, доводячи, що українська пісня може бути сучасною, стильною та водночас глибоко національною.
