Крістіна Нгуєн: Мистецтво сповільненого життя та відлуння самотності
Ім’я Крістіни Нгуєн оповите численними гранями: вона постає перед нами як талановита письменниця, самобутня художниця, вправна підприємниця, колишня телеведуча, колись – топменеджерка популярної молодіжної радіостанції, засновниця видавництва, авторка зворушливих дитячих книжок та пронизливого роману для дорослих «Ріо», що нині готується до екранізації у форматі повнометражного фільму.
Здається, наче за цим прізвищем ховається цілий сузір’я особистостей. Водночас, у нинішню добу, коли інформаційний потік соцмереж невпинно викриває найпотаємніші куточки життя, відсутність Крістіни в інстаграмі видається дещо радикальним, майже зухвалим вибором.
Нашою метою стало занурення у розмову про її останню книгу, майбутнє кіно та джерела натхнення для історій, що так майстерно змальовують почуття самотності, глибину дружби та невловимість мрій.
– Головний герой вашого роману «Я покажу тобі Ріо» викликає полярні почуття. Частина читачів навіть відчуває до нього певне роздратування. Чи можете ви пояснити, чим зумовлені такі реакції?
Ймовірно, річ у тому, що він постає перед нами не як архетипний герой, що здатний врятувати світ чи здолати міфічні потвори. Він просто живе, керуючись власними інстинктами та можливостями, і ця екзистенційна відвертість не завжди сприймається як щось привабливе. Його внутрішня вразливість, ця тендітна незахищеність, може викликати нерозуміння, навіть обурення. Адже нам набагато зручніше взаємодіяти з образами сильних, зібраних особистостей.
– Ваш персонаж багато часу присвячує віртуальному простору, що для нього стає своєрідним прихистком та шляхом до втечі. Водночас, у вашому власному житті соціальні мережі майже відсутні. Які причини такого рішення?
Я не полишила віртуальний світ цілковито – моя присутність у фейсбуці радше нагадує електронну поштову скриньку, і наразі мені цього цілком достатньо. Соціальні мережі мають дивовижну здатність поглинати увагу, що належить нам. Нині я усвідомлюю цінність часу настільки гостро, його невблаганну плинність, що не готова витрачати його на підтримання постійної видимості у віртуальному просторі.
– Отже, це не є своєрідним протестом проти самої сутності соціальних мереж?
Ні, анітрохи. Це просто мій особистий вибір на користь життя, що перебігає переважно поза мережею, сповільненого ритму. Особливо, коли поряд є близькі люди, з якими ця мить життя здається справді вартісною. Соціальні мережі часто створюють химерну ілюзію близькості, та вони рідко бувають ареною для справжніх почуттів. Я бачу доцільність у їх використанні, коли це стає стратегічним інструментом – для просування бренду чи реалізації певного проєкту. Але я не прагну документувати чи демонструвати власне життя лише заради видимості.
– У ваших роздумах про соціальні мережі часто прослизає тема самотності. Чи вважаєте ви, що люди, які проводять значну частину свого життя онлайн, насправді самотні?
Кожен має власні причини обирати, де та як проводити свій час. Інколи це просто спосіб досягти внутрішньої рівноваги, відновити сили. Проте, я припускаю, що ті, хто присвячує більшість свого часу спогляданню чужих життів у віртуальному просторі, мають менше можливостей повноцінно проживати власне. Це може загострювати відчуття самотності. Можливо, з появою інтернету сама природа цього явища зазнала трансформації.
– Тобто, це своєрідна «самотність онлайн»?
Саме так. Ваші слова нагадали мені про твір Януша Леонарда Вишневського «Самотність в мережі», який, власне, і зробив це поняття загальновживаним. До речі, саме його оселю прикрашає моя картина з однойменною назвою.