Пишність подіумів, вишукані творіння кутюр’є – це, безумовно, вражає. Але чи не набагато цікавіше зануритись у світ одягу, що дихає історією, одягу, який колись прикрашав плечі простих людей, чиї руки створювали красу з доступних матеріалів?
Ідеально випрасувана сорочка – це полотно, позбавлене виразності. Натомість, одяг, що несе сліди часу, кожен потертий шов, кожна невимушена складка – це розповідь про життя, про досвід, про невтомну працю. Саме така візуальна поезія приваблює своєю глибиною та автентичністю.
Сучасні модні доми, відчувши цю вібрацію, прагнуть відтворити шарм “ношеного” одягу, пропонуючи власні версії “відреставрованої розкоші”. Проте, як свідчить досвід Мартіна Лурса, ніщо не здатне замінити справжню, непідробну історію. Протягом останніх чотирнадцяти років Лурс присвятив себе колекціонуванню старовинних меблів та одягу, віддаючи перевагу винятково автентичним зразкам. Йдеться про витвори народних майстрів – від різьблених вручну дерев’яних стільців до вицвілих курток, ймовірно, що їх носили ті ж майстри.
«Це був зовсім не наш час. Не існувало споживацької культури», – розповідає Лурс, описуючи початок-середину XX століття, коли створювалася значна частина його колекції. Його захоплення цими витонченими артефактами минулого корениться у спогадах про діда та прадіда, яких він описує як «селян, що жили в Оверні», мальовничому регіоні французької провінції.
«У XIX та на початку XX століття люди, які не мали багато грошей, створювали власні меблі з того, що було під рукою, – пояснює він. – А одяг лагодили та носили роками».
Інтерес Лурса до цих ремесел пробудився завдяки предметам меблів, що оточували його в дитинстві в домі бабусі та дідуся. Захоплення одягом прийшло пізніше.
«Часом ці предмети виглядають грубувато, – зізнається він, – не надто досконало сконструйовані. Естетика не була пріоритетом. Головним було створити щось міцне, функціональне та недороге». І хоча ці пасторальні витвори з’явилися з потреби, а не з прагнення до краси, їхні форми вражають своєю гармонією. Кожна річ, народжена з практичної необхідності, несе в собі унікальний шарм, якого ніколи не досягти масовому виробництву. Кожен такий предмет зберігає відбиток рук, що його створили, роблячи його таким же неповторним, як і його творець.
Але ця унікальність має свою ціну. «З кожним роком таких речей ставатиме все менше, адже знайти старі вироби в хорошому стані вже надзвичайно складно», – зауважує Лурс. Його тимчасова виставка у рамках Тижня моди в Парижі – це рідкісна можливість наживо доторкнутися до автентичного одягу, просоченого життєвими історіями. Це згасання справжності, де кожен лат – це свідчення епохи. Сучасні імітації зістареного одягу, хоч і зручні, ніколи не передадуть глибини та емоцій, що криються в оригіналі.
«Я вважаю, що молоде покоління надзвичайно зацікавлене якістю речей та їхньою історією, – ділиться думками Лурс. – У них немає ні можливості, ні бажання купувати щось нове. Вони прагнуть автентичності, унікальності, якісних тканин. Тут вони бачать не просто предмети, а бачать якість і дизайн, що несуть у собі мудрість минулих часів».
Окрім загального захоплення вінтажем, колекція Лурса віддзеркалює щось особливе, глибоко французьке.
«Це наш спадок, наш patrimoine, – говорить він. – Деякі люди згадують власне дитинство, коли бачили своїх бабусь та дідусів у подібному одязі. Перша половина XX століття стала золотою ерою для французької моди, ми були справжніми майстрами. Ми мали чудові бренди, видатні тканини. Я хотів показати це на виставці: і одяг, і меблі селянина, простого трудівника».
Джерело новини: www.highsnobiety.com