«Рієнці» вперше запалює сцену Байройтського фестивалю: від трибуна народу до дзеркал сучасності
Фото: (c)EnricoNawrath
150-й ювілейний Байройтський фестиваль відкриває новаторська постановка «Рієнці» – опери, чия поява на Зеленому пагорбі є несподіваним, але знакове викликом традиціям. Це не просто розширення репертуару, а глибокий діалог із сучасною епохою, що провокує роздуми про природу влади, харизми та маніпуляцій, а також про гнучкість самого Байройтського канону.
Розгляньмо парадоксальність і закономірність появи «Рієнці» на сцені Фестшпільгаусу. Цей монументальний твір Ріхарда Вагнера, вперше представлений світові 184 роки тому у Дрездені, ніколи не планувався для сакрального простору Байройта. Сам композитор згодом зрікся його, називаючи «потворою» чи «крикуном». Історичний шлейф «Рієнці» обтяжений асоціаціями з тоталітарними ідеологіями, хоча прямих доказів його особистої прихильності до цієї опери з боку Адольфа Гітлера бракує. Однак, історичні свідчення вказують на захоплення фюрера ідеєю політичного сходження харизматичного лідера, підтриманого масою. Увертюра «Рієнці» лунала на партійних заходах, а автографи Вагнера, включно з партитурою цієї опери, були подаровані Гітлеру. Зникнення партитури після 1945 року додає містичного ореолу цій складній історії. Попри тягар минулого, Катарина Вагнер успішно працює над реабілітацією репутації Байройтського фестивалю, виводячи його з тіні «коричневої історії».
«Рієнці» на сцені Байройта у 2026 році – це не лише тактичний хід, а й акт культурної пам’яті. Режисерський дует Александри Семерéді та Маґдольни Пардітки перетворює оперу на дзеркало наших днів. Вони досліджують не стільки історичну постать римського трибуна, скільки спокусу влади, яка манить політичних лідерів сьогодення, їхню здатність маніпулювати масами. Фігура Рієнці стає архетипом політичного кар’єризму: від чарівності та популізму до авторитарного контролю.
Фото: (c)EnricoNawrath
Героєм опери є реальна історична особа – Кола ді Рієнцо (1313-1354), освічений нотар, палкий прихильник античності, який мріяв відновити велич Риму, протистоячи аристократії. Особиста трагедія – загибель брата від руки знаті – стала каталізатором його політичної боротьби.
У 1347 році Рієнцо здійснив феноменальний злет, ставши народним трибуном. Його вітали як визволителя, але правління швидко віддалилося від ідеалів, призвівши до вигнання та трагічної загибелі. Молодий Вагнер, натхненний революційними ідеями, черпав натхнення не стільки з історичних фактів, скільки з роману Едварда Булвер-Літтона «Рієнці, останній римський трибун». П’ятиактна Grand Opéra Вагнера поєднує політичну драму з любовним трикутником – братом Рієнці, його сестрою Іреною та сином політичного противника Адріано. Ця романтична лінія додає психологічної глибини, розкриваючи сімейну трагедію як джерело майбутньої одержимості владою.
Фото: (c)EnricoNawrath
Жанрово-стилістичний спектр «Рієнці» демонструє цікавий перехідний етап у творчості Вагнера. Композитор наслідує традиції французької Grand Opéra, вплітаючи масштабні хорові сцени, масові епізоди, політичні конфлікти та видовищні tableau. Він майстерно використовує музичний досвід сучасників, таких як Меєрбер, Спонтіні, Обер. Привабливість партитури полягає у її стильовій багатогранності: від театральних ефектів, величних хорових сцен та ліричних любовних сцен до передчуттів майбутніх шедеврів, таких як «Лоенґрін» та «Парсифаль». Традиційний для романтизму драматизм музичного мислення, де оркестр коментує дію, а хор стає колективним голосом, надає твору особливої сили.
Диригентка Наталі Штуцманн майстерно розкриває в музиці «Рієнці» шлях становлення Вагнера як композитора. Вона не намагається «вагнеризувати» ранній твір, а дозволяє почути мотиви, що передвіщають його пізніші шедеври. Під її керівництвом оркестр демонструє стильову еволюцію Вагнера, який вчиться поєднувати чужі моделі у власну унікальну музичну мову. Штуцманн перетворює «Рієнці» на захоплюючий музичний процес кристалізації стилю. Для співаків, які традиційно виконують лише твори Вагнера, вимоги «Рієнці» є серйозним викликом. Байройт, проте, як і завжди, зібрав найкращих: серед них Дженіфер Голловей (Адріано), Андреас Бауер Канабас (Колонна), Ґабріела Шерер (Ірена) та Міхаель Найдж (Орсіні). Особливо вражає Маґнус Віґіліус у титульній ролі Рієнці, чий тенор поєднує потужність для кульмінацій з ліричною виразністю, створюючи багатогранний психологічний портрет героя.
Загалом, вокальний ансамбль Байройтського фестивалю вражає високим рівнем, демонструючи як індивідуальну майстерність, так і ансамблеву злагодженість, що особливо важливо для партитури з її масштабними хоровими та оркестровими епізодами.
Фото: (c)EnricoNawrath
Режисура Семерéді та Пардітки обирає шлях «осучаснення» через візуальні паралелі з тоталітарними державами. Сценографія демонструє чотири різні простори: побутовий, святково-політичний (вибори, виступи), театральний та вуличний. Монументальна сіра архітектура створює дистопічне середовище. Простір влади Рієнці візуалізовано як амфітеатр зі сходами та червоною доріжкою, що натякає на виборчі кампанії, соціальні мережі та популізм. Рієнці стає політичною зіркою, чия кар’єра від кандидата до тирана супроводжується медійною підтримкою.
Невід’ємною частиною політичної влади є культура, тому на сцені розігрується «театр у театрі» – масове відвідування мистецьких подій як елемент пропаганди.
За лаштунками – бетонна стіна з політичними плакатами, де діє підпільна опозиція.
Фото: (c)EnricoNawrath
Театр перетворюється на арену культурної пропаганди, але постановка вражає самоіронією. Балетна сцена другого акту, традиційна для Grand Opéra, але не зовсім відповідна до політичної опери, стає платформою для дотепної інтерпретації. Режисери створюють міні-Байройт у Байройті, відтворюючи персонажів канонічних творів Вагнера: Лоенґріна та Ельзу, Трістана та Ізольду, Зіґфріда та Брюнгільду, Ганса Закса. Кожен образ миттєво впізнаваний. Дійством керує стилізована фігурка Вагнера, а акробат-статист майстерно відтворює жести цих знакових образів, створених скульптором Отмаром Гьорлем.
Сцена також містить іронічний коментар до байройтської публіки та її традицій, згадуючи знамениті антракти, черги та дискусії вагнеріанців. Це дотепна алюзія до постановки Тобіаса Кратцера «Тангойзер».
Фото: (c)EnricoNawrath
Проте розвага коротка, як і життя в умовах диктатури. Семерéді та Пардітка зосереджуються на картинах приватного життя під державним контролем: однакові телевізійні програми, однакові медійні повідомлення, нав’язливі політичні меседжі. Постановка глибоко актуалізує теми, пов’язані з нацистською ідеологією, але водночас торкається сучасних проблем демократії та небезпеки політичних лідерів, що вважають себе надлюдьми. Рієнцо, спочатку як людина від народу, яка обіцяє свободу, стає маніпулятором, який використовує смерть брата для знищення ворогів. Медіакампанії, фейкові новини, цілеспрямована маніпуляція – все це інструменти його влади.
Фото: (c)EnricoNawrath
Всі злочини Рієнцо виправдовуються помстою або особистою травмою. Однак психіка диктатора не витримує. Суспільство, яке створило кумира, саме ж його жорстоко знищує. Хор грає колосальну роль, перетворюючись на масу, яка вітає, святкує, протестує, воює і зрештою скидає диктатора. Атмосфера на сцені моторошна: сірі сходи, самотні ворони, новини про війну, військовий цвинтар, оплакування загиблих. Наслідки війни показані з вражаючою реалістичністю: на сцені залишаються інваліди, жінки та діти. Відбувається новий набір на війну, де дітей відправляють на смерть.
Фото: (c)EnricoNawrath
Традиційна Grand Opéra прославляла героїчні сюжети, але постановка Семерéді та Пардітки показує історію як перманентну війну та глобальну катастрофу, де немає героїв, лише жертви, зрадники, сироти та вдови.
Відеопроєкції Леонарда Коха створюють вражаючий ефект дзеркала совісті диктатора. Реальні події відображаються на стелі, іноді в кольорі, іноді у чорно-білому форматі, дозволяючи глядачам спостерігати за розвитком дії та рефлексивним станом Рієнці. Простір розширюється, а психічний розлад диктатора трансформує реальність. Рієнцо мріє володарювати не лише над світом, а й над небом, втрачаючи відчуття реальності. Навіть власну смерть він інсценує як перехід до вищого світу. Постановка «Рієнці» влучно резонує з минулим Німеччини, нацистською ідеологією «вищої раси», але водночас торкається сучасних проблем демократії та небезпеки самопроголошених месіанських лідерів.
Фото: (c)EnricoNawrath
Висновок: «Рієнці» на Байройтському фестивалі 2026 року – це пазл, що об’єднує різні епохи: Рим XIV століття, Вагнер XIX століття, Гітлер XX століття, Байройт XXI століття. Ланцюжок життя диктатора залишається незмінним: харизма – влада – маніпуляції – насильство – смерть. Постановка показує небезпеку мистецтва масової маніпуляції, закладену молодим Вагнером. Історія римського трибуна стає пересторогою для сучасної демократії: легковажне довіра до обраних лідерів може призвести до тоталітарного панування ідола, рятівника, зірки, монстра – божевільного, засліпленого манією власної величі.
Фото: (c)EnricoNawrath
[1] До Байройтського канону, що включає десять останніх творів Вагнера, не були віднесені перші три опери: «Феї», «Заборона кохання» та «Рієнці».
[2] Світова прем’єра «Рієнці» відбулася 20 жовтня 1842 року в Дрездені, принісши молодому Вагнеру перший значний успіх.
01.09.2026
До теми
- «Рієнці» вперше на Байройтському фестивалі
- «Куди б не вирушив Броучек…»
- «Альчина» на літньому фестивалі Баварської опери
- «Фіделіо» у Палаці Юстиції
- «Парсифаль» для початківців: нова версія Земперопери
- Біжи, Альберіху, біжи!
Поширити
Збруч
«Рієнці» вперше на Байройтському фестивалі
Аделіна Єфіменко Головне послання цієї постановки можна коротко сформулювати так: молодий Ваґнер у «Рієнці» показав небезпеку того, хто навчився мистецтву масової маніпуляції: історія римського трибуна викликає паралелі з історією сучасної демократії. 01.09.26 | | Штука
Гербарій пам’яті Ганни Друль Роман Яців Людина – основний об’єкт зацікавлення: її прагнення, вподобання, цілі, віра. Вона є рушієм поступу, вона є митцем і автором шедеврів. Має здатність любити і жертвувати собою… 31.08.26 | | Штука
Пам’ять недобита Олеся Ісаюк Пам’ять стає основою збереження особистості в умовах постійного насильства тоталітаризму. Історія у зоні особливої уваги – це і вирізняє «Пісню бризів» серед текстів її жанру 30.08.26 | | Україна
Переписуючи різдвяну історію Михайло Сеньків Від тіла profanum до тіла sacrum: то є такий час, що у ньому свідомість з одного боку здійснює ревізію усіх минулих міфів, з іншого боку, перевинаходить власний шлях образотворення та оповіді, опираючись в тому числі і на християнські коди. 30.08.26 | | Штука
Малярство Ірини Фартух На виставці представлено твори в жанрах пейзажу, натюрморту та сюжетно-алегоричної композиції. Спираючись на академічні засади, авторка виробила впізнаваний творчий почерк, залишаючись відкритою до експериментування. 30.08.26 | | Штука
Смерть за ґратами Віталій Портников Можна добитися справедливості для злочинця – але не можна змінити країну і суспільство, якщо самі громадяни не бажають таких змін. 30.08.26 | | Дискурси
«UKRAFT 2026»: Третя міжнародна зустріч митців «UKRAFT 2026»: різні країни, різні художні мови, різні техніки, але спільна підтримка України в її боротьбі за свободу, збереження культури та ідентичності. І незмінна віра в силу мистецтва. 29.08.26 | | Штука
Голос України у світі: скрипалька Соломія Івахів презентує альбом «Music of Resilience» Реліз збірки, до якої увійшли, зокрема, нові твори українських композиторів, присвячені війні в Україні, відбувся на всесвітньовідомому лейблі NAXOS 29.08.26 | | Штука