Чи є щось більш гнітюче, ніж незапланований «наскок» сусіда?
Я сиджу за столиком біля моєї улюбленої кав’ярні для сніданків у Віндермері. Ми переїхали з Лондона до Камбрії лише 24 години тому. Сонячно, людно, і черга охочих зайняти столик. «Не підводь очей і не зустрічайся ні з ким поглядом, — шепочу я своєму чоловікові, Саймону. — Хтось може попроситися до нас за столик».
Саймон обожнює знайомитися з новими людьми; він один із небагатьох, кого запрошення на світський захід наповнює щирою радістю. Я ж не можу уявити нічого гіршого. Я досягла того віку, коли мене не надто захоплює зустріч з новими людьми; вже бракує часу бачитися з тими, кого я знаю і люблю. Коли більшу частину тижня проводиш, працюючи в офісі відкритого плану на 800 осіб, вихідні стають коротким, солодким відпочинком від ввічливості. До настання суботи я вже виснажена від порожніх розмов і відчуваю брак доброзичливості.
Звісно, Саймон не може втриматися, щоб не підвести погляд і не посміхнутися парі, що стоїть біля нашого столика. Неминуче я чую, як він промовляє: «Тут є місце для двох. Ми можемо трохи посунутися». Вони приймають його пропозицію. Я обурена. Вони сідають, і нам приносять замовлення. Тепер мені доводиться поглинати щедро порціонований яйця Бенедикт та картопляні оладки у безпосередній близькості до незнайомців, які ще навіть не зробили замовлення; той факт, що їжа є у мене, а в них ні, викликає певне занепокоєння. Це схоже на дивну вечірку, де лише половина гостей отримала свою страву. Я починаю тиху розмову з Саймоном, зосереджену на побутових темах, аби уникнути будь-яких спроб зав’язати розмову з незнайомцями. Та марно.
Я починаю тиху розмову, аби уникнути будь-яких спроб зав’язати розмову з незнайомцями. Та марно.
«Ви тут на вихідні чи місцеві?» — запитує чоловік-незнайомець. Мої плечі опускаються. Ну от, почалося… ввічлива балаканина, коли все, чого я прагну, — це якнайшвидше з’їсти свою страву. Серед цього власниця кав’ярні підходить, щоб обійняти Саймона. Виявляється, вони разом навчалися у школі. Звісно. «А ви, напевно, Джеремі! Я так рада вас бачити. Обійміться!» Я швидко намагаюся проковтнути картопляний оладок і витерти залишки кетчупу з губ, перш ніж підвестися для обіймів. Після цього я з легким збентеженням помічаю, що трохи кетчупу потрапило на її волосся. Я недостатньо добре її знаю, щоб про це сказати.
Розмова з власницею кав’ярні та парою, що ділить наш столик, переходить до інших хороших закладів харчування в Озерному краї. Решта мого сніданку залишається недоторканою, адже я не можу їсти і розмовляти з незнайомцями одночасно. Жінка з трьома маленькими дітьми за сусіднім столиком теж долучається до бесіди, адже, як виявляється, її чоловік — шеф-кухар в одному із згаданих ресторанів. Саймон обмінюється з нею номерами телефонів, бо хоче туди завітати, а забронювати столик непросто. Я виснажена від такого надлишку привітності ще до 11 ранку.
Це, здається, моє нове життя на Півночі. Після 34 років життя в Лондоні ми переїхали до Озерного краю, бо Саймон звідти родом, і там досі мешкають його родина та багато друзів. Він хотів повернутися. Спокушена озерами, горами та спокоєм, я з радістю погодилася з цією ідеєю і змогла організувати свій робочий графік так, щоб проводити в лондонському офісі лише три дні на тиждень. Але, очевидно, знадобиться час, щоб адаптуватися. В один момент я живу в Кілберні, де на одному кінці вулиці можна потрапити в бійку біля Greggs, а на іншому — бути збитим «мамкою» з дитячим візком, яка прагне випередити тебе в черзі до Gail’s. Якщо в Лондоні до мене підходить незнайома людина, я припускаю, що вона або полює на мій iPhone, або збирається розповісти вигадану історію про можливе пропущення шкільної вистави її доньки через крадіжку гаманця, і їй бракує грошей на автобус.
Пов’язана історія
-
Вілл Херсі: Чому я поставив вилку в свинину
Після виснажливого, багатослівного сніданку ми повертаємося додому, щоб провести день, переносячи ящики з льоху до будинку та розпаковуючи їх. Я сповнена рішучості зробити якомога більше до повернення до Лондона в понеділок вранці. Однак час від часу по дорозі їдуть дивні автомобілі, з яких виходять люди, яких я не знаю. Перша думка — приготуватися підписати доставку з Amazon, але незнайомці несуть торти, запіканки пастуха чи квіти. «Ви, мабуть, Джеремі, — кажуть вони, — Ласкаво просимо до Озерного краю». Після кількох таких візитів — кожен з яких передбачає, що я перериваю розпакування і п’ю чай із відвідувачами — я запитую Саймона, чи хтось іще планує завітати.
«Не знаю», — бадьоро відповідає він.
«Тоді вони не пишуть чи не телефонують заздалегідь, щоб дізнатися, чи ми зайняті?» Очевидно, ні. Рано в неділю вранці, коли Саймон поїхав до магазину, а я купаюся, я чую зверху голос: «Привіт, привіт. Хтось удома? Ми думали заскочити по дорозі з церкви». Боже мій. Це батько Саймона.
Реальність полягає в тому, що всі тут милі й дружні, і їхнє життя не підкоряється цілодобово розкладам Microsoft Outlook та завзятим помічникам. Коли навколо вас буквально більше простору, ви стаєте менш захищеними щодо свого власного. Якщо спонтанний візит до чийогось будинку передбачає 15-хвилинну поїздку та кілька вибоїн, а не 45-хвилинну поїздку автобусом поруч із кимось під дією наркотиків, ця ідея стає набагато логічнішою. Якщо ви можете стояти на вулиці й розмовляти з кимось, не ризикуючи бути збитим пішоходами, зануреними у свої iPhone, випадкова зустріч здається менш обтяжливою. Якщо ви можете проводити час із родиною, не проводячи ночі, це видається скоріше подарунком, ніж обов’язком.
Мені просто потрібно переналаштуватися, відчути свободу вести розмову, не обтяжену їдкими дотепностями, прийняти повсякденність, не перевіряти кишені, коли до мене хтось підходить, не підійматися на пагорб з такою ж шаленою рішучістю, з якою я штурмую ескалатори в Оксфорд-Серкус, і не хвилюватися через безлад у кухні (або перебування у ванній), якщо хтось приходить до будинку без «запису». Доки я не зможу впоратися з цим, реальність така, що єдина небезпека тут — це, ймовірно, я сама.
За даними порталу: www.esquire.com