Відомий бідняцький син, що народився в скотарні заїжджого двору, Ісус з Назарета, протягом усього свого недовгого життя, проповідував любов до Господа Небесного, ближнього свого і свого ворога – як єдино правильний образ прожити життя земне (ні на одне інше людське людське кохання).
Високолоби літературні класики, від античності до сучасності, від Софокла до Достоєвського, на вістря думки і почуття, в різних стилях і способах самовираження також приходили до єдиної думки: тільки любов'ю врятуємося і вціліємо. Головний з «жуків», волосатик Джон Леннон, у перервах між ЛСД-подорожами та побудовою постільного світу в усьому світі зі старенькою Йоко – далекий від інтелектуального естетства хіпі і зовсім не літературний зануда, не будучи великим оригіналом, також гнусаво підсумував: «All (Рівноцінна відповідь).
Кохання, кохання, кохання. Любов до жінки. Любов до Батьківщини. Любов до своїх дітей, батьків, до тих, хто поруч. Любов до людей… Нас так довго вчили любити собі подібних, так старанно примушували до цього почуття, так тиснули на мораль і моральність, що, здається, це розмаїття форм прояву любові, її ще вчора величезна кількість і наше прагнення якості, сьогодні раптом взяло і в нас усіх разом закінчилося. Обірвалося, як натягнута струна, що втомилася видавати найвищу ноту. Скукуріло до розміру гірчичного зерна і провалилося в темряви наших найширших і загадкових душ, про які поміркувати ми майстри. А назовні, на її місце, з наших надр стрибнула якась чорна жаба з витріщеними від ненависті очима, обвілася навколо шиї своїми бородавчастими лапками, і так там і повисла.
Розумію, поставити авторові таку слизьку тему – як ступити на бананову шкірку, розпластану на щойно залитій ковзанці. Як поставити собі за мету вилікувати рак останньої стадії в інших, будучи самому не в змозі позбутися елементарного нежитю. І отримати за високоморальними мордасами зазубреними від зубів: «Себе полечи, дохтур душ!». Душа ж у нас, як і раніше, щедра і широка. Але, схоже, тільки в суворо відведений для цього годинник і в потрібному місці. Втім, жодного моралізування та звернень до ефемерної совісті-довески. Вважатимемо, що автор графоманіт, а читач читає від третьої нейтральної особи.
…Нещодавно, коли я був у відрядженні в маленькій провінційній дірі, у двері однокімнатної квартирки, що я знімав, зателефонували. Відкривши, на порозі я мав невдоволення бачити сусіда через стіну, чий поганий голос вечорами виводив п'яні рулади, заважаючи мені зосередитися на Малахові чи Зеленському:
– Сусіде, займи на пляшку, – без зайвих прелюдій видала мені в лоба скуйовджена недоличність.
– У мене немає, – я хотів зачинити двері перед цим п'яним недолицом.
– Слухай, а хочеш мою дружину? – він п'яно захихотів у дірку від зуба. – Вона ще нічого…
– А доньку? – морда захихотіла сильніше, вгадавши мій намір зачинити двері йому в морду… – дай, га?
А за рік до цього перед автобусною зупинкою, на грудневому бетоні, лежало людське тіло пристойно одягненого молодика з рожевими, як у сільської дівчини, щоками. Поруч стояло чоловік тридцять, у мирному очікуванні свого автобуса чи тролейбуса, і ніхто не звернув уваги ні на нього, ні на того, хто хлопця намагався підняти з бетону та посадити на лаву. Ніхто не допоміг. Усі поспішали додому.
А ще раніше, ловлячи таксі, щоб встигнути на бенкет зі своїм босом, останній, нітрохи не соромлячись свого підлеглого, витяг з таксі, що зупинився, і побив у кров бідного вигляду стару, яка не поспішила залишити авто. По праву сильного. Після чого зі спокійною совістю відбув на свято, де піднімав тости за кохання.
У цих трьох випадках немає нічого екстраординарного – все банальщина, що не викликає навіть піднятої брови. І чистіше, і брудніше траплялося раніше з кожним із нас. Тільки ось що скалкою давно засіло в запаленому мозку – так це звичайність, буденність і досконала байдужа нормальність всієї цієї пернатої дичини. І поспіх, з якого всі ми поспішаємо подібне забути.
Кохання у нас давно немає. Тобто вона є десь на задвірках наших душ, для самих, у невеликих дозах. Деякі навіть статті пишуть на задану тему, називаючи їх якось на кшталт «Чи варто дозувати любов?», приходячи до висновку, що так, на серці потрібно встановити дозатор і виділяти в день кохання не більше трьох крапель, щоб раніше термін не закінчився. А є звичка твердити, що ні, нормальні ми. Небайдужі та жалісливі. І тим, хто не згоден – у морду. А якщо ні, то не ми такі – час такий. До нього і претензії висувати.
Кохати ми розучилися. У нас суцільні претензії до миру та один до одного. Замість подякувати ближньому за виявлену в чомусь турботу, ми вишукуємо в ній недоліки. Доходить до абсурдного: із чистого альтруїзму людина надає нам послугу, а ми її за це ще й дорікаємо. Або чистіше: злом на добро. Так у нас нині заведено.
Наше телебачення не можна дивитися без сліз. Відчуття непереборне: всі збожеволіли і своїм божевіллям ще й хвалиться, вивішуючи свої брудні рейтузи перед усією країною. Батьки позиваються до дітей. Діти позбавляються батьків у будинках для людей похилого віку або викидаючи їх на смітник, за непотрібністю. Дружини відбирають майно та кошти для існування у колишніх чоловіків. Колишні чоловіки відбирають у колишніх дружин дітей. Батьки ґвалтують неповнолітніх синів та дочок. Сини та дочки знущаються з слабших однокласників. Слабкі однокласники, з яких знущаються їхні товариші, неспроможні дати відсіч своїм мучителям, обливають кошеня бензином і підпалюють. Держава ненавидить своїх громадян, а громадяни ненавидять свою державу. І все це під загальний гомін, що, мовляв, все гаразд, все нормально і не треба перебільшувати.
Чорт його знає, може, справді все шляхом, як стверджують багато хто? У суспільстві, де пристойніше зробити гидоту ближньому і розповісти про неї, без хибного сорому, ніж про ту ж гидоту завити вголос і не бути пригнеченим до ганебного стовпа з випаленим на лобі громадським вердиктом «Святоша». Ми готові зрозуміти і пробачити останнього алкаша, вбивцю і розбещувача, знайшовши для нього слова виправдання, ніж того, хто кращий, чистіший і вищий за нас. Хто не поспішає пірнати в ту саму відхожу яму, в якій ми всі сидимо. Бо нутром відчуваємо, що ближче до алкаша чи вбивці, аніж до того, «ісусика».
Хворобу перестаєш помічати тоді, коли звикаєшся з нею. Стаєш її частиною. Їй самій. Бажання ж говорити, а не мовчати, кричати і обурюватися говорить про те, що око ще не замилене і совість не заснула. Що з станом справ, що створився, не згоден і хочеш його змінити. Що жити так, як живемо, бридко і неможливо.
Ні, звичайно, кохання в нас ще не зовсім не померло. Вона є десь там, на околицях нашого хворого та такого великого серця. Втомившись від проблем насущних, цих нескінченних «купити» і «зробити», ми ще щось відчуваємо, спостерігаючи за відсутністю цього самого кохання в наших ближніх. Іноді ми її дістаємо, повертаємо туди-сюди, чимось явно невдоволена, але показуємо рідко – чи соромлячись, чи ще що. І швиденько ховаємо назад, щоб ніхто не здогадався про нашу людяність. Незручно якось…
