Повернення мушкетерів, або Скарби кардинала Мазаріні Росія, 2008 Режисер: Георгій Юнгвальд-Хількевич У ролях: Михайло Боярський, Веніамін Сміхов, Валентин Смирнітський, Ігор Старигін, Олександр Ширвіндт, Дмитро Харатьян та ін. Як ми всі добре знаємо. фортеці отримує смертельне поранення. Барон Портос гине, прикриваючи свого друга і за сумісництвом єпископа Араміса, якого, своєю чергою, протикає шпагою зарозумілий син Портоса. Загибель друзів призводить до інфаркту графа Атоса і він дає дуба на руках у сина. Але така дрібниця, як смерть, не може зупинити чудову четвірку, і вони повертаються з небес, надивившись на безуспішні спроби своїх численних нащадків знайти скарби кардинала Мазаріні. У цьому їм заважають придворні вельможі, що розплодилися як таргани, гвардійці кардинала і єзуїти, що казна-звідки взялися. Головного лиходія, радника короля Кольбера, грає Олександр Ширвіндт. Людовіка XIV – Дмитро Харатьян. В образі лейтенанта Леона (сина Портоса) – шоумен Дмитро Нагієв. Роль дочки д'Артаньяна, яку мала зіграти Анастасія Заворотнюк, дісталася румунці Лянці Гриу. Решту ви й так знаєте. До французького оригіналу сценарій Георгія Юнгвальд-Хількевича, автора всіх наших, не побоюсь цього слова, культових, фільмів про мушкетерів, не має жодного стосунку. Тому розповідати про його достоїнства – лише псувати враження тим, хто наважиться подивитися картину. А таких, сподіваюсь, буде чимало. Новий закон з авторського права, який погрожує прийняти наша Дума, не рівна година може заборонити користуватися вигаданими не тобою персонажами без відома автора або його спадкоємців, але поки цього не трапилося, ми маємо щастя бачити, як “палять” воскреслі французи з наших улюблених романів. Перші “Мушкетери” справді були кумедними. Розцвічений хітами Дунаєвського-молодшого, із зірками у розквіті кар'єри, у 1979 р. фільм виглядав свіжим ковтком на тлі радянської бурди, яка нескінченним потоком лилася з екранів. Більше того. Багато акторів, що знялися в першій картині Юнгвальд-Хількевича, стали заручниками “маскультових” образів, а деякі, особливо Сміхов, Смирнітський, Старигін, та частково і сам Боярський, так назавжди і залишилися “мушкетерами”, незважаючи на подальші кроки в театрі та кіно. І в цьому незаперечна заслуга режисера, хоч час нікому не підвладний. Публіці цікаво, як виглядають артисти через 30 років після прем'єри, і вона придбає квитки і подивиться. Так, власне, і сам старий Дюма, підкоряючись читацькому попиту, регулярно старів своїх найвдаліших персонажів. Щоправда, він не додумався повернути їх з того світу, але ж у його час не було можливості заробляти на сиквелах такі гроші, користуючись психологічною прихильністю читачів до героїв, що полюбилися. Сама по собі ця практика в індустрії розваг – нескінченно плодити рімейки, сіквели, приквели і проекти “за мотивами” бестселерів – легітимна. Безглуздо упускати можливість здобути успіх, не надто напружуючись, і будь-який продюсер швидше дасть з легким серцем $5 млн на воскресіння мушкетерів, ніж вкладатиметься в нову екранізацію з абсолютно неясними перспективами. Тим більше, якщо врахувати, що і музику переписувати не треба – замовив тому ж Максиму Дунаєвському, і гайда; акторські завдання різноманітні також можна заново не вирішувати – сто разів вже ці фехтувальні вправи та гримаси проходили. Головне що – більше крику, шуму, феєричних костюмів, блискіток, гриму та піротехніки. Це специфічне кіно, жанр називається “ностальгія по совку”, і нічого пред'являти до нього будь-які вимоги, крім задоволення цікавості аудиторії. Міркування пенсіонерів-шанувальників будуть на тему “як вони погано/добре виглядають”, і навряд чи актори на цьому полі програють. Щодо молоді – ну так, сценарій гранично ідіотський, особливо враховуючи, що мертві мушкетери перетворилися на мутантів, на кшталт людей ікс. Так, “не бійтеся, це не старий Дюма, ми всі самі придумали” написано поперек кожного кадру. Ну так, жодного разу ніде не смішно, скоріше сумно – та й що? Збирають усілякі “Кращі фільми” пристойну касу – чим гірші мертві мушкетери? До того ж, усі нормальні країни зняли по пучку фільмів про д'Артаньяна, його дочок, коханок, слуг і домашніх тварин. Кіношники так само хочуть їсти, як решта людей, включаючи бідних критиків, змушених дивитися все поспіль. Жодного успішного сиквела в російському кіно нового часу не було. У світовому – і то поодинокі випадки. Тож жодних мистецьких завдань “Скарби кардинала Мазаріні” не можуть вирішувати в принципі. Кожен зайнятий своєю справою: прокатники відкривають касу, глядач її наповнює, творці одержують гонорар. І всі задоволені. У прокаті з 5 лютого
